Серед мешканців Києва, зокрема у TikTok, шириться тренд зустрічати світанок у Ботанічному саду ім. М. Гришка. Через це багато людей проникають у сад незаконно, у неробочі години, що має негативні наслідки.
Про це в етері Громадського радіо розповів Микола Шумик, заступник директора Ботанічного саду ім. М. Гришка НАН України.
«Ботанічний сад завжди веде політику доброзичливості, ми дуже добре ставимося до наших відвідувачів. Просто іноді люди сприймають Ботанічний сад як парк. Все-таки, ми — не парк, а об’єкт природного заповідного фонду і режимна установа. Є графік роботи, якого потрібно дотримуватися. Заклики в TikTok зустріти світанки в Ботанічному саду зрозумілі, у нас дійсно дуже гарно. І у нас є цілодобова нижня прохідна, на сайті є адреса, і ми завжди дозволяємо приходити туди з п’ятої ранку, але все повинне бути в межах. Але я думаю, що цей інцидент уже вичерпався», — говорить Шумик.
Ботанічний сад ім. М. Гришка відомий, зокрема, своєю колекцією бузків. Їх сади мають площу понад два гектари.
«У нас 26 природних видів бузку, вони з різних куточків Євразії. Є з Далекого Сходу — амурський, пекінський, китайський. А сортів бузку в нас понад 100, і зарубіжної, і нашої селекції. В межах наукових досліджень відбір декоративних зразків бузку ведеться і зараз», — розповідає заступник директора Ботанічного саду ім. М. Гришка.
За його словами, окремі види бузку будуть квітнути до кінця травня, хоча пік цвітіння був на минулих вихідних.
Великодній випуск «Кварталу 95» містив сценку, де зображалися військові, а саме співробітники Рівненського ТЦК. Робота студії вчергове наразилася на бурхливу критику громадськості. Тим не менш, подібні гумористичні шоу із некоректними жартами продовжують користуватися значною популярністю.
Про це в етері Громадського радіо розповіла медіакритикиня Лєна Чиченіна.
«Час від часу ми моніторимо, що роблять «Квартал 95», «Дизель-шоу», і майже щоразу матеріали виявляються резонансними, тому що люди в шоці від того, що на цих шоу відбувається. Цього разу вийшов великодній випуск «Кварталу 95». Ми з колегою його переглянули і написали огляд. Але перед цим я анонсувала матеріал і опублікувала кадри зі сценки, де була пародія на колишнього голову Рівненського ТЦК. «Квартал 95» вирішив його обстібати, ніби цей голова вирішив використовувати обійми та поцілунки як шифр, бо у його кабінеті встановлені «жучки». Я не очікувала, що ці кадри викличуть таку бурхливу реакцію. Люди почали самі ділитися ними, переглядати цей випуск», — розповідає Чиченіна.
За її словами, такі шоу зберігають свою популярність, на них залишаються аншлаги. Високими є і їхні телевізійні рейтинги та показники на платформах.
«Дизель-шоу» — це стабільно одна з топових програм на українському телебаченні, тому керівники «ICTV-2», напевно, не можуть її ніяк скасувати. Там постійно гомофобний, сексистський гумор, антисемітські жарти, тому цікаво, як це оцінює пан Пінчук. Якщо подивитися на онлайн-кінотеатри, YouTube, то там «Дизель-шоу» теж постійно в топі.
Якщо учасники «Кварталу 95» хоч якось, хоча й недолуго чи нещиро, намагаються комунікувати й перепрошувати, коли виникають конфлікти, то «Дизель-шоу» одразу починають «бикувати» й обзивати всіх критиків», — розповідає медіакритикиня.
За її словами, Ольга Герасим’юк, голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення, розповідала, що організовувала круглий стіл та бесіду з представниками гумористичних шоу, але результату це не мало.
«Мені здається, ці люди роками були в «бульбашці» дуже поганого гумору, не робили нічого іншого і зараз просто не зрозуміли, що країна змінилася. За останні два роки ми бачимо дуже багато скандалів навколо телевізійного контенту. Це гумористичні шоу, серіали — те, на що не звертали раніше уваги. І виробники цих шоу мають або адаптуватися до нових умов, або вони поступово зійдуть нанівець», — каже Чиченіна.
На її думку, на діяльність подібних шоу має впливати громадська думка та зниження попиту. Якщо їх репутація й попит продовжують падати, це може спричинити зміни на краще.
10 років триденної війни, яка триває три сторіччя — із таким заголовком анонсували тему цьогорічного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Громадське радіо виступає інформаційним партнером фестивалю, а також готує виїзну студію.
21 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у 2024 році відбудеться в Києві з 31 травня по 9 червня. У зв’язку з повномасштабним вторгненням Росії в Україну традиційні дати Фестивалю тимчасово перенесені, повідомили організатори.
Після завершення фестивалю Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України в межах Мандрівного фестивалю. Покази триватимуть від жовтня до грудня (включно).
Фото з виїзної студії Громадського радіо на Docudays UA 2023 року
Організатори Docudays UA так описують цьогорічну тематику:
«З історією в людства досить непрості стосунки. Як тільки її не уявляли. І як пряму лінію подій, логіка яких підкоряється вищим силам, і як застиглий коловорот одного й того самого, що повторюється із кожним сходом сонця та кожною весною. Гегель казав, що історія повторюється двічі — спочатку як трагедія, потім як фарс; постструктуралісти сумно відповідали, озираючись із сучасних реалій, — навпаки: спочатку як чийсь жарт, а потім як трагедія. Історію перевідкривали, переписували, в ній сумнівалися, її доводили і перетворювали на туристичний бізнес. Історію навіть оголосили завершеною — у 90-х, після розвалу радянського союзу, Френсіс Фукуяма обнадійливо дивився в майбутнє, в якому більше не буде глобальних війн, а відтак і історія як низка ідеологічних протистоянь, мовляв, закінчилася. Спойлер: згодом Фукуяму назвали футурологом, який в усьому помилився.
У певному сенсі, нам пощастило жити в часи, коли всі ці контроверсійні погляди і ставлення до історії часто киплять в одному котлі. Україна стала місцем, де одночасно оприявнюються й повторюваність історії, та її невивчені уроки; і химерний косплей на трагедії минулого, та чиїсь жарти, що перетворюються на історичні вибори; та історична тяглість боротьби, і повна відсутність будь-якої детермінованості та історичних гарантій на майбутнє — крім власної відповідальності кожного/-ї будувати це майбутнє своїми силами. «Ніколи знову!» — кричали одні десятки років після Другої світової. «Але це вже відбувається знову» — казали ми, коли на Україну полетіли російські ракети. «Війна триває вже два роки», — кажуть одні. «Десять років», — зауважують інші. Історики/-ні зітхають, рахуючи століття. Як у цьому нашаруванні не розгубити історичну пам’ять і побудувати майбутнє, притягнути до відповідальності російських загарбників і забезпечити нову архітектуру безпеки для себе?
Кіно, звісно, не може й не мусить надавати відповіді на всі ці питання, але може допомогти висвітлити важливі траєкторії, за якими можуть розвиватися різні події та ми самі, окреслити важливі поля, довкола яких потрібно зосередити увагу, дискусії й зусилля. У цьогорічній центральній тематичній програмі ми спробували поєднати ці напрями й площини, розмірковуючи над культурою пам’яті перед обличчям війни і глобальної крихкості світу».
Андрій Куликов: Колись я брав інтерв’ю у священника. Запитав його який головний обов’язок християнина на Пасху. Він сказав «радіти». Як в умовах фронтової області можна виконати цей обов’язок?
Ольга Вакало: Радість — це дар. Хто може це робити, має велике щастя та натхнення. Без цього важко продовжувати жити в наших умовах. Треба продовжувати радіти, підтримувати один одного та шукати приводи для радості.
Як готувалися до Пасхи у Запорізькій області?
Ольга Вакало: Всеношні у нас заборонені. Через комендантську годину. Цього року настоятель церкви звертався до парафіян з проханням утриматися від відвідин храму взагалі. Радив дивитися службу онлайн. Facebook, наприклад, дуже активно використовується для цього. Такий досвід у нас уже є. З часів Ковіду. Навіть посвятити великодні кошики можна онлайн.
Ольга Вакало: У нас є два отці, які знаходяться в полоні. Їх схопили у Бердянську. Їхня доля невідома. Знаю, що, наприклад, у Мелітополі є представники ПЦУ, але вони у підпіллі. Діють приховано.
Багато з мирян моляться в церковних групах у соцмережах. Вони збираються, виходять в онлайн, роблять спільну молитву. Знаю, що священники на території вільної України постійно закликають у своїх молитвах згадувати тих, хто зараз на тимчасово окупованій території.
Сподіваємося, від цієї Пасхи відбуватиметься об’єднання календарів. Багато зараз лунає пропозицій щодо того, щоб дати збігалися.
Який зміст цьогорічних проповідей греко-католицьких отців?
Ольга Вакало: Дуже трепетне цьогорічне пасхальне послання настоятеля греко-католицької церкви Святослава Шевчука. Там практично весь час про те, що Ісус з нашими воїнами тримає кордон, він з ними помирає, терпить поранення, перебуває поруч з нашими полоненими. А ті, хто в тилу, мають робити все, щоб бути сильним тилом. Увесь час він говорить про те, що Україна зараз проходить розп’яття для того, щоб відчути воскресіння. Послання повністю просякнуте тим, що зараз переживає Україна.
Нагадаємо, Православна Церква України (ПЦУ) вирішила відзначати Різдво у грудні за новоюліанським календарем. Рішення про перехід на новий календар із 1 вересня2023 року ухвалили 24 травня під час засідання архієрейського собору в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври. Також змістяться дати інших свят, зокрема Водохреще (6 січня), Покрова (1 жовтня), Миколая (6 грудня). Однак це не стосуватиметься Великодня та Трійці.
27 липня 2023 року Православна церква України офіційно затвердила перехід на Новоюліанський календар із 1 вересня 2023 року під час Помісного Собору. Раніше про перехід на новий календар заявляла Українська греко-католицька церква (УГКЦ).
Наприкінці липня президент Володимир Зеленський підписав закон, який затвердив перенесення дат святкування Різдва, Дня Української Державності та Дня захисників і захисниць України. Документ затвердив такі дати свят: 25 грудня — Різдво Христове (замість 7 січня); 15 липня — День Української Державності (замість 28 липня); 1 жовтня — День захисників і захисниць України (замість 14 жовтня).
Автори Українського деколоніального глосарія пріоритетним завданням для себе визначили системну боротьбу на культурному фронті з імперськими та російськими наративами.
Про це в етері Громадського радіо повідомили кураторки глосарія Іва Найденко, голова ГО «Ksi Prostir», художниця та Анастасія Омелянюк — PhD кандидатка у Вільному Університеті Амстердам.
Вони розповіли про Український деколоніальний глосарій, який являє собою збірку 20 визначень-статей (де- та постколоніальних теорій), побудованих на прикладах українського контексту.
«Ми говорили та цікавилися темами деколонізації, постколоніальними теоріями та студіями ще задовго до війни. Я та ще одна кураторка на момент початку повномасштабного вторгнення перебували у Нідерландах, і там прийшло розуміння, що для західних авдиторій доколоніальні та постколоніальні студії — гарний інструмент пояснити, що взагалі відбувалося протягом років і десятиліть в Україні та пострадянському просторі. Це дозволяє пояснити колоніальну ієрархію стосунків Росії та її імперських суб’єктів», — пояснила Анастасія Омелянюк.
За її словами, автори глосарія зрозуміли, що повинні системно боротися на культурному фронті з імперськими та російськими наративами.
Іва Найденко зауважила, що деякі статті Українського деколоніального глосарія написані групою авторів. Усього у його створенні взяли участь понад 20 авторів, у тому числі запрошених «ззовні, не з українського контексту».
«Ми намагалися визначити нашу авдиторію та зрозуміли, що у пріоритеті поки що є діячі культури, дослідники, митці, науковці як усередині української культури, так і поза нею. Ми хочемо вибудувати цей діалог як усередині країни, бо багато є непроговорених речей і багато різних поглядів, так і з іноземними дослідниками, тому що зараз взаємодія з іноземними партнерами дуже важлива для нашої країни загалом», — сказала Найденко.
Кураторки зазначили, що глосарій — це інструмент для діалогу, структурування дискусії та пошуку спільної робочої мови для роботи з нашим минулим та сьогоденням.
Руслана Кравченко: До 115-річчя поета ви написали для видання «Тиждень» такі слова: «Шкурупій був королем не лише футуропрерій, а й неймінгу. «Барабан» — це було лунко, гучно, запам’ятовувалося, дратувало і подобалося. Коли в кінці 1923 року до Києва приїхала група харківських письменників і в театрі укрдрами Шевченка влаштували спільний вечір столичних і київських літераторів, глядачів набилося під зав’язку до самої гальорки. Публіка чекала скандалу, а краще бійки, і, звісно, підтримувала своїх. Із залу на сцену кричали: «Барабан, Шкурупій!».
Ана Море: Вірш «Барабан печалі» увійшов до другої збірки футуриста Ґео Шкурупія із назвою «Барабан». Книга вийшла у 1923 році, зараз, сто років потому, цей текст лунає у поп виконанні. Перша ж книжка вийшла, коли поету було 17. А в 34 роки поета розстріляли, його знищив совєцький режим.
У якому контексті зʼявився «Король футуропрерій» Ґео Шкурупій? Що тоді відбувалося у світі та в Україні в контексті як суспільному, так і пошуків митців та мисткинь?
Ярина Цимбал: Ґео Шкурупій був тим, хто пояснював зв’язок українського футуризму з італійським, а також з творчістю Філіпа Томмазо Марінетті. Щоправда, це виявилося програшним кроком. Марінетті перейняв фашизм, став на бік Беніто Муссоліні. Українським футуристам в дискусіях це згадували. Згодом прирівняли футуризм до фашизму.
Але почалося все зовсім не так. Батьком українського футуризму був Михайль Семенко. Саме про його творчість ще більш-менш знають, на відміну від інших письменників-футуристів, зокрема Шкурупія.
До футуризму Шкурупій прийшов не через Семенка. Коли Семенко восени 1921 року приїхав до Києва, то Шкурупій уже був учасником літературної групи «Гроно», яку очолював поет Валерʼян Поліщук. Перші публікації прози та поезії Ґео Шкурупія були у виданнях Поліщука. Останній пропагував динамічний спіралізм — один з варіантів авангардної поезії, який представляли на різних заходах.
Коли приїхав Семенко, Шкурупій вже був відкритим до нових ідей. Він став одним із найпослідовніших поборників ідеї футуризму в українській літературі та мистецтві. З осені 1921 року був учасником і лідером футуристських обʼєднань у Києві.
Згодом Шкурупій поїхав слідом за Семенком до Харкова, але там протримався лише пів року. Він організовував молодь, шукав однодумців, проводив заходи, подорожував. Зрештою, вів нормальну для тих часів і для нас сьогодні літературну діяльність.
Він пропагував ідею панфутуризму — всеохопного футуризму, який проникає в усі сфери нашого життя. Дебютував дуже рано. На його першій книжці написали «Король футуропрерій. Психетози». Він сам собі придумав це означення. Вже на початку 30-х його назвали роялістом. Його епатажне означення сприйняли як класове.
Ярина Цимбал: у 1925 році стався дебют Ґео Шкурупія як прозаїка. Він зробив це дуже яскраво та виразно. Літературознавець Олександр Білецький написав тоді оглядову статтю, у якій назвав Шкурупія чи не найкращим дебютом.
В доробку письменника є «Жанна-Батальйонерка». Це роман про Київ, Першу світову війну. У ньому дуже багато паралелей із нашою сучасністю. Хто любить український Київ, кому набрид Булгаков, то мусить читати «Жанну-Батальйонерку».
Він — автор першого детективного оповідання в українській літературі. Воно не було супервидатним, але для української літератури справді було несподіваним, тому що жанрової прози як такої не було.
У нього в доробку є репортажні оповідання. Разом із футуристом Олексієм Полторацьким вони хотіли поїхати слідами їхнього метра Михайля Семенка, який під час Першої світової війни воював у Владивостоку на Далекому Сході. Під час цієї подорожі зустріли свого знайомого — київського лікаря. Їм запропонували поїхати в Монголію. Там він створив монгольські оповідання.
Шкурупій писав різні публіцистичні статті про мистецтво. Він є автором двох кіносценаріїв «Синій пакет» і «Спартак». Обидва фільми зняли, однак до цього часу не збереглись.
Шкурупій був знайомий з Казимиром Малевичем у ті часи, коли Малевич викладав в Київському художньому інституті. Письменник у журналі «Авангард» написав статтю, де цитував художника щодо перспектив його київських учнів.
Ана Море: Чому Ґео Шкурупій на початку декларував абсолютно відкрито свою прихильність до більшовизму, але зрештою був розстріляний як український націоналіст?
Ярина Цимбал: В той час можна було бути членом Комуністичної партії й розстріляним за український націоналізм. Це речі, які поєднувались. Шкурупій ніколи не належав до партії. Він не брав участь у політичному житті країни. Але він прийняв радянську владу.
Шкурупій був зовсім юним, коли ця влада встановилася. Свій вибір він робив у 16-17 років. Свою творчість поет одразу почав з української мови. У київську газету «Більшовик» він потрапив через свого батька. У виданні він познайомився із поетами, письменниками, які підробляли тоді як репортери. Серед них був Валерʼян Поліщук, а згодом і Михайль Семенко.
«Більшовик» став осередком українського футуризму і взагалі української культури в місті.
У цьому середовищі Шкурупій зростав, формувався як свідомий український письменник.
У мене немає жодних даних про те, щоб він використовував російську для творчості.
Гостя — антропологиня, дослідниця української кухні Маріанна Душар з псевдонімом пані Стефа.
Фото з Facebook-сторінки
Коли пекти паску
Маріанна Душар: Однозначної відповіді, коли це варто робити, немає. Існують локальні традиції. На Галичині вважається, що правильно пекти паску в Чистий четвер. Але за моїми спостереженнями, не всі встигають зробити це.
Окрім приготування великодньої випічки, є також культ передвеликодньої чистоти. Це значить, що треба все помити та вичистити у помешканні.
Вважається, що в Страсну п’ятницю не можна нічого робити доти, доки не винесуть Плащаницю. Тобто, до 12 години. Деякі господині цього дотримуються, а деякі — ні.
Я сьогодні пектиму паску (у пʼятницю — ред.). Я не вважаю, що це гріх чи щось неприпустиме. Ми живемо у 21 столітті, поняття трошки змінились. Важливо, щоб люди дотримувались саме традиції випікання пасок і наділяли великодній хліб сенсами.
Йдеться не про релігійність людини, а скоріше про народні традиції, які переплетені з церковною обрядовістю. Тобто, про підхід господині до випікання, впорядкування її думок, ритму життя та порядку навколо себе.
Маріанна Душар: Я печу паску за нашим родинним рецептом, який є дуже типовим для Галичини. Коли я його опублікувала багато років тому, то господині відгукувалися про те, що їхній рецепт майже такий самий. Я собі його називаю «на літру молока». Це звичайне дріжджове пухке тісто, яке насичене маслом. На мій смак, доволі солодке. Це звісно не давній рецепт, бо стародавні паски були зовсім іншими.
Я печу зараз паски за рецептами ХІХ-XX століття. Вони не такі старі насправді й адаптовані до наших умов життя та ритму. Технологічно все залишилося більш-менш так само.
Скриншот із сайту пані СтефиСкриншот із сайту пані Стефи
Стародавні паски – зовсім інша віха кулінарної історії. Якщо подивитися на картину Миколи Пимоненка «Великодня утреня», то ми побачимо інакші паски. Їх часто пекли не у формах, більше мали вигляд хліба.
Рибинський державний історико-архітектурний та художній заповідник, полотно, олія 133×193 см, 1891 рік.
Існував архаїчний звичай випікання трьох різних пасок: жовта паска — для сонця і неба, щоби вони дали здоров’я і довге життя для усіх в родині; біла паска — для померлих і «для вітру», щоб не принести нещастя і смерть; чорна паска — для живих людей і для землі.
Зараз паска збагачена різними додатками: шафраном, цукром, ваніллю, родзинками, цукатами та великою кількістю яєць. Багато людей вважають, що не треба додавати родзинки чи цукати до великодньої випічки, бо це відхід від канону. Однак, не всі насправді дотримуються того канону. В цьому немає проблем. Важливо те, який ми сенс вкладаємо в цей хліб при випіканні, а не яким він буде.
На Галичині історично випікали три види великоднього хліба: паски, калачі й баби. Паски й калачі пеклися з майже однакового тіста, десь на 10 яєць, лиш паски були обов’язково круглими й солодшими, калачі — менш солодкими й із заплетеними косами.
Калач. Фото з відкритих джерел
А от баби пеклися на 30-40, навіть 60 яєць, завжди солодкі, з великою кількістю бакалій та ароматів. Паски пеклися в пасківниках, а баби — в глиняних грубостінних поливаних бабниках, часом з отвором посередині, тому баба мала форму вінка.
Маріанна Душар: Майже в кожній країні Європи є свій вид великодньої випічки. Десь це заплетений калач, в який вкладають яйця, що є одним із впізнаваних символів Великодня.
Панетоне. Фото: Pexels
Панетоне — різдвяна випічка. На Великдень італійці випікають коломбу — солодкий хліб у формі голубки, що посипається мигдалем і цукровою крихтою. Великодня голубка за рецептом та смаком подібна до панетоне, тому в нас їх змішують.
Коломба. Фото з відкритих джерел
З середини ХІХ століття у галицьких кулінарних книжках зустрічається такий вид паски, як «петенетова бабка» або «тюлева бабка». ЇЇ робили на величезній кількості яєць, які довго збивали. Це був процес, який вимагав багато часу та зусиль. В результаті виходило дуже пухке тісно, яке на розріз виглядало як фіранка.
Про крафіни
Маріанна Душар: Крафін ніколи не задумувався як великодній хліб. Це гібрид листкового круасана і мафіна, який придумали у 2013 році в Австралії як бізнес-проєкт. Випічку пекли в пекарні. Це щось на зразок теперішнього буму з круасанами, які приминають, допікають на другий день чи роблять якісь з ними химерні речі.
Плаский круасан. Фото з відкритих джерел
Доволі очевидно було, що рецепт крафіну запозичать для великоднього хліба, бо він має приємний вигляд та форму. Не бачу проблеми спекти паску такої форми. Але в жодному разі я б не називала його «великоднім крафіном», бо це оксюморон та смішна назва, що не відображає суті.
Крафіни. Фото з відкритих джерел
Якщо людина з правильними думками та великоднім настроєм спече крафін та від цього їй буде чудово, то це прекрасно.
Біньямін Мініч: Якщо говорити про Песах з релігійного погляду, то це свято виходу ізраїльтян з Єгипту. Вони ще не називають себе юдеями чи євреями, вони називають себе синами Ізраїлевими.
В Ізраїлі це свято ми святкуємо 7 днів. За кордоном святкується 8 днів. 8 днів, тому що 2000 років тому єврейський календар був побудований на вирішеннях рабинського суду як сидів в Єрусалимі. м треба було надіслати вістку про те, що почався новий місяць. Це могло зайняти більше, ніж один день. Тому в найбільшій тоді єврейській громаді не в землі Ізраїля, у Вавилоні, святкували додаткові дні у всіх великих святах. Це Песах, П’ятдесятниця, Шавуот, Сукот, Рош га-Шана, Йом Кіпур.
У свята Песах є чотири імені.
Песах. Що означає «перейти». Це нагадує нам, як Ангел Господній перейшов під час останньої страти у Єгипті від смерті першороджених. Ангел убив всіх єгипетських першороджених, а ізраїльських не вбив. Потім ця назва стала назвою особливої жертви, яку приносили в храмі у Єрусалимі.
Хаґ га-авів — свято весни. На землі Ізраїля дуже коротка весна.
Хаґ га-мацот. Свято маци, хліба, який не зійшов. Весь тиждень ми не їмо пічний хліб. Цей смисл приходить з двох сторін. З однієї сторони у нас є вказівка від Бога, що цей тиждень ми не можемо їсти все, що кисле. Але є також історія свята, яка каже, що ізраїльтяни так намагалися так швидко вийти з Єгипту, що їхнє тісто не зійшло. Тому є два смисли: заплановане і незаплановане. Тобто нам було сказано не їсти інший хліб і так сталося.
Хаґ га-херут — свято свободи.
Якщо ми шукаємо сенси, кожна з чотирьох назва свята Песах може дати нам про що подумати. Цього року ми невпинно думаємо про свободу. Тому що як ми всі знаємо є більш ніж 130 ізраїльтян, які не можуть святкувати це свято зі своїми родинами, бо вони є у полоні в Газі.
Біньямін Мініч: Відкривається цей семиденний період святковою вечерею. Найбільш відома традиція — це пасхальний Седер — вечеря першої ночі, а не в Ізраїлі — другої ночі також. Седер в перекладі означає «порядок». Є 15 етапів цієї вечері, коли ми розмовляємо про вихід з Єгипту, коли беремо різні види їжі. Але найважливіша заповідь цієї вечері — розповідати про вихід з Єгипту та розмовляти про смисли свободи для нас сьогодні.
Єлизавета Цареградська: Чи дозволено працювати під час цього свята?
Біньямін Мініч: Від 2 по 6 день в Ізраїлі, та від 3 по 6 не в Ізраїлі — це дні, які називаються «звичайними днями свята». Це коли ми можемо ходити на роботу, працювати та виконувати все, що нам потрібно. Лише перший і останній дні є святковими. Ми їх святкуємо на всі 100%.
Дні Песаху не дуже жаркі. Можна виходити на природу, пікніки, зустрічатися з сім’єю. Діти не ходять до школи. Це можна порівняти з християнською Пасхою. Це дуже святковий день. Песах найбільш святковий день, ніж інші свята.
Єлизавета Цареградська: Я часто в Україні чую порівняння Песаху з Пасхою. Чи доречне це порівняння?
Біньямін Мініч: У цьому випадку це порівняння дуже вірне. Бо християнська Пасха походить від історії, яка сталася на тій пасхальній вечері. Вечеря, на якій Ісус встановив традицію хліба та вина. Це був пасхальний Седер. Тому це дуже вірно — порівняти Пасху та Песах. Навіть якщо сьогодні це різні свята з різним наповненням.
Спогади
Біньямін Мініч: Минулого тижня повернувся у свої дитячі спогади. Цього року я святкував Седер у Тбілісі. Це був перший раз за 12 років не в Ізраїлі. Мій останній Песах не в Ізраїлі був у Криму у 2012 році. Останні вільний Песах у Криму. Я народився та виріс у Керчі. Мій перший Седер у 8 чи 9 років. Це були перші роки, коли була побудована єврейська громада в Керчі. Приїхали студенти зі США. Вони розповідали нам як це робити. Бо ніхто цього не знав точно. Це було велике свято. Я був одним із наймолодших учасників. На Седері дітям дають шукати останній шматок маци.
Фото: Facebook Бін’яміна Мініча
Чому складно зберігати традиції?
Єлизавета Цареградська: Чому складно зберігати традиції? Чому вийшло так, що бувши євреєм у Керчі довелося чекати на євреїв з США, які допоможуть відновити знання про свято?
Біньямін Мініч: Це дуже просто. Радянський період був періодом, коли всі релігійні або інші традиції були заборонені. Якщо Різдво радянською владою було перетворено на Новий рік, то єврейським святам ніхто нічого не зробив. Їх лише заборонили. Бабуся моєї мами була останньою в сім’ї, якій кожен Песах їй слали мацу на пошту. Але вона вже не знала, як святкувати. Вона народилася напередодні Другої світової. В її сім’ї вже нічого не святкували. Бо єврейські школи були закриті у 1927 році. Коли прийшли нацисти вбивати євреїв, ніхто вже не знав, як і що святкувати. А після війни вже ніхто не хотів. Всі хотіли вижити.
У єврейських сім’ях не хотіли бути як всі християни. Бо пам’ятали, що євреї. Так стали будуватися громади у великих містах. Це було легше. Тому у Києві вже наприкінці 1980-х початку 1990-х було кілька єврейських громад: прогресивна, хасидська, ортодоксальна. А до маленьких міст, як Керч, це прийшло десь у 1996-1997 роках.
Єлизавета Цареградська: Як будувався цей процес?
Біньямін Мініч: На кінець 1990-х законодавча система України будувалася теж. Тому наша громада в Керчі сформувалася у 1996-1997 роках, але будівля синагоги була повернута лише у 2001 році. Раніше громада орендувала зал у місцевого театру. Там ми святкували Бар-Міцву, коли мені виповнилося 13 років.
Біньямін Мініч: Думаю, загалом це доступно. Тому що Росія не любить різноманітність, але працює за системою «одна церква — одна держава — один президент». І одна єврейська громада теж. Тому там є Федерація єврейських громад Росії, яка взяла під своє крило всі кримські громади. Наскільки я це знаю, у місцевих громад є все, що їм потрібно, щоб святкувати Песах.
Єлизавета Цареградська: Чи є різниця святкування Песаху в Криму та Ізраїлі?
Біньямін Мініч: Коли ми святкуємо Песах, ми розповідаємо не тільки про вихід з Єгипту, а й про шлях до землі Ізраїлю. Коли ми святкуємо це на землі Ізраїлю, у цьому є додатковий сенс, бо ми святкуємо це у тому місці, куди ізраїльтяни тримали шлях. Коли ми святкуємо не в Ізраїлі, то у нас є розуміння того, що після виходу з Єгипту та першого переходу до землі Ізраїля єврейська історія не зупинилася, вона продовжилася. Єврейський народ був вигнаний з землі Ізраїля двічі. Сьогодні для громади не в Ізраїлі це також можливість подумати про їхній зв’язок з державою Ізраїль. Не треба переїжджати чи робити алію та іммігрувати до Ізраїлю для того, щоб відчувати зв’язок з цією країною. Тому це також можливість для громади по всьому світі.
Фото: Facebook Біньяміна Мініча
Чи відрізняється святкування Песаху в Ізраїлі цього року?
Біньямін Мініч: Так. Я чув так робили в Ізраїлі теж. Ми у Тбілісі поставили пустий стілець до святкового стола, прив’язали до нього фотокартку найменшої дитини, який був взятий у полон 7 жовтня. Йому було 9 місяців тоді. Сподіваюся, він живий. Ми розмовляли також про нього, про його сім’ю, яка також знаходиться в Газі.
Ми говорили про те, що шлях до свободи нескінченний. Його не можна звершити приходом до якогось місця. Історія завжди продовжується. На потрібно працювати дуже важко для того, щоб у нас залишилася наша свобода.
Як росіяни пояснюють наратив, що Україна — це «частина Росії»
Оксана Полулях: Варто почати із такого стрижневого наративу про те, що от українці та росіяни — «це один народ». У російській версії українці представлені як такий собі «субетнос росіян». Тобто «частина більшого руського народу».
«Однак так склалися історичні події, що в різні періоди історії західні держави роз’єднували оцей єдиний народ». Наприклад, Польща, Річ Посполита, роз’єднала, потім згодом Австро-Угорщина, зараз «злі сили», Сполучені Штати та західні демократії, так само «роз’єднують єдиний народ».
І в контексті цього з’являється ще один фейк про те, що «нібито сама Україна, як держава, є штучним утворенням». Сам проєкт «Україна», як держава, був ще «вигаданий австро-угорцями», потім нібито «більшовики прийняли цей проєкт і піддались на ці маніпуляції». І «створили Україну як державу». І ось насправді оце є стержневим наративом, навколо якого побудовано цілу купу різних фейків. Про те, що «Московська держава — єдиний спадкоємець Київської Русі». Про те, що українці і росіяни постійно протягом всієї історії «мають тяжіння до з’єднання».
І насправді таких фейків дуже багато, але вони вплітаються в такі оці ключові наративи, що нібито «України не існує», «це штучно створена держава», і «українське населення постійно тяжіє до роз’єднання із Росією», оскільки нібито «один народ».
Слухайте також: Зараз іде війна за минуле — за Русь, культуру і мову — мовознавець Віктор Мойсієнко
Фейк і маніпуляція «Крим — колиска російської духовності»
Вікторія Єрмолаєва: І ми знаємо насправді, що і царська Росія і потім СРСР, усі ці роки, століття вже, переселяли народи. Вони виселяли ті народи, які споконвічно жили на цих територіях примусом. Заселяли своїх представників, і потім цинічно розказують про те, що це «исконно русская территория».
Оксана Полулях: На прикладі Криму це дуже добре помітно.
У 90-х роках були такі гучні заяви російських чиновників про те, що «Крим належить їм». Тоді це здавалося такими маргінальними заявами. Однак, як ми бачимо, у 2014-му році вони вилилися в анексію.
І насправді оця історія з Кримом є дуже показовою, оскільки взагалі на оцей наратив про Крим як споконвічну «русскую землю» нашаровано дуже багато міфів. Це про те, що Крим — це «місце проживання слов’ян», місце «доблесті, слави російських солдатів», про те, що «Крим — колиска російської духовності».
Розвінчання міфу
Оксана Полулях: І тут є цікаві підрахунки істориків. І виявляється, що історія Криму в складі Російської імперії досить коротка.
Лише навесні 1783 року відбулася ліквідація Кримського ханства і анексія півострова. І до весни 1917 року ці землі входили в склад Російської імперії. Це лише 134 роки. Якщо порівняти, наприклад, Кримське ханство існувало з 1441 року по 1783 рік. Це 342 роки. Тобто історія Криму в кілька разів довша у такій державній формації як Кримське ханство. Однак Росія повністю ігнорує ці факти.
Вона вибірково висмикує якісь історичні дані та підсвітлює їх. А інші факти вона просто замовчує.
Етнографічну більшість росіяни на півострові становили лише після депортації кримсько-татарського народу в 1944 році. І цей факт так само російською стороною замовчується і ігнорується.
«Московська держава як єдиний спадкоємець Київської Русі»
Оксана Полулях: Цей наратив досить давній. І взагалі схема: «Русь, яка перетікає в Московію» — це така концепція, яка сформувалася ще в XV–XVI столітті московськими інтелектуалами. І вони (так само як і зараз) намагалися легітимізувати територіальні завоювання Московії на Заході.
З іншого боку, вони намагалися дистанціюватися від татарського минулого Московії. Підкреслити римське, візантійське і київське коріння московської династії. І тут якраз у нас вибудовується в цей час кілька таких ключових конструктів. Це ідея збирання Руських земель. Про те, що «московські князі мають право на київські землі».
Наприклад, Іван III, московський князь, у 1493 році приймає титул «господаря всієї Русі». І починає претендувати на оцю всю «Руську вотчину», яка охоплює Київ, Смоленськ та інші землі. І потім іще один такий конструкт, який так само в цей час з’являється та активно використовується у Московії: це «Москва — третій Рим».
Це дуже такий важливий конструкт, який, як на мене, має відгомін ще досі. Про те, що нібито «Москва — оплот християнства», і місія московських князів — захистити оце християнство, християнський світ». І те, що ми бачимо зараз, те, що Путін нібито захищає оцей «русский мир», російське населення, а те, що у нас «русский» — це не якась національна категорія, це у нас така ідеологічна категорія. Це православна віра і російська мова.
Слухайте також: Історичні фейки створюють для того, щоб розмивати реальну ситуацію — фактчекерка
Перші сумніви Михайла Грушевського
Оксана Полулях: Ідея про російську націю з’являється в XVIII столітті, на початку ХІХ століття. Однак Росія накладає ці категорії на давньоруську історію, і намагається повністю привласнити собі цілковиту історію.
Історики пишуть, що «ми не можемо говорити про Русь в таких національних категоріях. Оскільки націй тоді, як таких, не існувало». І тому те, що Росія витворює, такі інтелектуальні конструкти мають дуже мало спільного із реальністю.
В ідеї возз’єднання земель, яка була в той час усталена в імперській історіографії, вперше засумнівався Михайло Грушевський.
«Доньки Ярослава», Фреска Софії Київської, XI ст.
Він у 1904 році публікує свою статтю, яка називається «Звичайна схема російської історії та справа раціонального укладу історії східного слов’янства». І він в ній заявляє, що це схема, яку пропонували імперські історики — Русь, Велике князівство Володимирське, потім князівство Московське і Російська імперія — має цілу низку помилок. І вона від початку є помилковою.
Він вважав, що Київська держава — це творіння однієї народності, українсько-руської. І тут мається на увазі «руська» як не російська, а «руська», яка походить від Русі. А саме Володимиро-Суздальське і Московське князівства — це зовсім інша народність, і вони мало мають спільного із Київською Руссю. І таким чином він стверджував, що не можна возз’єднати те, що ніколи не було з’єднане.
Оскільки природа Київської Русі, і Володимиро-Суздальського, Московського князівства — докорінно різні. І насправді сучасні історики пишуть про те, що дійсно оце натягування історії Київської Русі на те, що «лише Московія може претендувати на цю спадщину» є дуже штучне.
І Росія просто використовує сучасні уявлення про націю, про державу, щоб повністю вкрасти цю історію.
Читайте також: Україна та Московія належали до зовсім різних цивілізаційних ніш — історик
Додатково про фейки
Нагадаємо, за словами співзасновниці «StopFake» Ольги Юркової, віру у фейки пояснюють особливостями людської психології. Фейкові новини приваблюють людей своєю новизною. Фейки вирізняються у стрічці новин: провокують набагато більше емоцій. Відомо, що у людини спочатку включаються емоції, а вже потім — інтелект. Оскільки люди нині стали обережніше ставитися до інформації, фейки еволюціонують.
Як уберегтися від фейків читачам Громадського радіо радила Олена Чуранова. За її словами, для цього потрібно перевіряти усю інформацію. А найлегший спосіб не повестися на фейки, зазначила фактчекерка, — це влаштувати інформаційний чекап: перевірити ті джерела, які ви читаєте. І якщо вони поширюють щось сумнівне — просто прибирати їх зі свого простору. Споживайте перевірену інформацію з перевірених, авторитетних медіа.
Попри те, що джерелом отримання новин та інформації українці називають Telegram, 20-30% опитаних не пам’ятають назви жодного Telegram-каналу, на який підписані. Про це повідомив виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушецький в ефірі Громадського радіо.
Гостя — Тамара Гундорова, українська літературознавиця, культурологиня, докторка наук, гостьова професорка Гарвардського університету і головна наукова співробітниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка.
Фото з відкритих джерел
Тамара Гундорова: Річниця Чорнобильської аварії накладається на сучасну ситуацію та підсилює відчуття травми, яка знову повторюється у жахливих масштабах.
Чорнобильська катастрофа — це подія, яка знаменувала дуже багато різних процесів. По-перше, вона підготувала крах Радянського союзу та соціалістичної системи. Чорнобиль спонукав і активізував національну свідомість.
По-друге, він відкрив сферу приватності на тлі тоталітарного досвіду. Виживання кожної людини стало важливішим за всі правила та вимоги соціалістичного життя.
По-третє, Чорнобиль так само символізував зміну акценту — від центру до провінції. Процеси децентралізації почали відбуватися.
Але найголовніше — ця подія призвела до того, що почала змінюватися свідомість. Якщо змінюється свідомість, то картина світу змінюється також. Це була сильна травма глобального масштабу. Вона відкрила незахищеність людського існування.
«Чорнобиль — метафора становлення нової картини світу»
Тамара Гундорова: Для мене Чорнобиль — це метафора становлення нової картини світу, нової літератури та культури. Що було важливим у цьому плані? По-перше, це відкриття імен. Те, що називалося «заповненням білих плям». Ми повернулися до своєї історії. Це примусило нас подивитися на минуле. Ми почали пізнавати свою історію, передруковувати невідомі твори. Це зовсім інше уявлення про українську літературу. Це була колосальна зміна нашої культури та спадщини. По-друге, у цей час почався період ознайомлення та можливість прочитати багато чого, про що до цього взагалі не було відомо. Це був інформаційний бум. Заборонені теми, нові ідеї тощо. Література почала ставати зовсім іншою. Літературне життя ставало різноманітним і розгалуженим.
У цей час відбувалися масові акції. Це стало каталізатором, який спонукав появі різних груп по цілій Україні. Згадаймо фестиваль «Червона рута». Це було маніфестацією нового покоління та культури, яка тоді складалася. Змінювалася функція літератури, культури та самого митця. З кабінетного та андерґраундного вони вийшли на площі, сцени. Почали читати вірші, співати, створювати перформанси. Це все динамізує літературне життя. Такого раніше не було. Так приходило нове покоління, яке заявляло про себе таким чином.
Покоління 90-х, попри важкість і травматичність того часу, служило амортизацією та рятувало від зневіри. А також це було творенням нової України.
Усі ці групи були протестом. І досить радикальним. Вони були опозицією офіційній культурі. Руйнували іконостаси. Це був вихід з андерґраунду. Київська поетична школа — це були таємні зібрання, орієнтовані на своїх однодумців. Різниця між ними та виходом з андерґраунду в тому, що нова література формувала своїх симпатиків і вихід назовні.
«Кожен розвиток спричинений травмою»
Тамара Гундорова: Пропрацювання травми веде до цілком інакших явищ і процесів. 90-ті роки можна називати пострадянським періодом. Це досить хаотична, різнобарвна епоха, у якій багато несформованості та невпевненості. Почавши з «Майданів» ми розірвали з пострадянським часом і почали жити в іншій епосі.
Період 90-х років є травматичним, але водночас дуже цікавим. Це процес, у якому вироблялася нова українська культура та свідомість.
38 років тому, 26 квітня 1986 року, сталася аварія на Чорнобильській АЕС — найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Під час експерименту на 4-му реакторі станції сталися два вибухи.
Аварію на АЕС верхівка компартії СРСР намагалася приховати не лише від своїх людей, а й від світу. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.
За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон зареєстрували у Польщі, Німеччині, Австрії, Румунії, 30 квітня — у Швейцарії та Північній Італії, 1-2 травня — у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, північній Греції. 3 травня — в Ізраїлі, Кувейті, Туреччині. Далі були Японія, Китай, Індія, а 5 і 6 травня — США та Канада. Менше ніж тиждень знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою цілого світу.
Повністю розмову можна прослухати у доданому звуковому файлі
