В Україні дослідили уламки балістичних ракет КНДР, які росія запускала по території держави взимку. Слідчі зʼясували, що близько половини з них вибухнуло в повітрі.
Про це агентству Reuters у відповіді на запит повідомив Офіс генерального прокурора України.
Прокуратура вивчила уламки 21 з близько 50 північнокорейських балістичних ракет, запущених у період з кінця грудня по кінець лютого.
«Близько половини північнокорейських ракет втратили запрограмовані траєкторії й вибухнули в повітрі; в таких випадках уламки не були знайдені», — йдеться у відповіді ОГП.
У прокуратурі додали, що уламки від північнокорейських ракет знаходили, окрім Києва й околиць міста, у Харківській, Полтавській, Донецькій і Кіровоградській областях.
Коли уламки від північнокорейських ракет KN-23 не можна було зібрати на місцях падіння, цілі ідентифікували за траєкторіями польоту, швидкістю та місцями запуску, повідомили у відомстві.
Останнє зафіксоване використання ракет KN-23, за інформацією ОГП, було 27 лютого.
У прокуратурі зазначили, що загалом від початку використання росією ракет із КНДР в Україні загинули 24 людини, ще 115 отримали поранення.
За даними ОГП, правоохоронці все ще розслідують, чи відправив Пхеньян інструкторів для спостереження за запуском балістичних ракет.
Охорона і впорядкування військового меморіального кладовища: уряд затвердив постанову
Кабінет міністрів затвердив порядок утримання в належному стані та охорони Національного військового меморіального кладовища.
Про це повідомляє пресслужба Міністерства у справах ветеранів.
«Сьогодні Кабінет міністрів України ухвалив постанову, якою затверджено Порядок утримання в належному стані та охорони Національного військового меморіального кладовища», – йдеться у повідомленні.
Зазначається, що ухвалений акт окреслює конкретні заходи, які буде здійснювати державна установа «Національне військове меморіальне кладовище», зокрема:
належну експлуатацію, огляд і прибирання, проведення ремонтних робіт будівель, споруд, площ, монументів, огорож, систем питного водопостачання та водовідведення тощо, що знаходяться на території Військового кладовища;
облаштування контейнерних майданчиків для роздільного збирання сміття;
озеленення з максимально можливим збереженням існуючих насаджень;
встановлення, ремонт та заміну вивісок та інформаційних табличок;
дотримання правил пожежної безпеки на території військового кладовища.
Нагадаємо, що 8 грудня 2023 року Верховна Рада ухвалила закон щодо забезпечення створення та експлуатації Національного військово-меморіального кладовища.
Кабмін виділив 515 мільйонів гривень на його будівництво та функціонування в 2024 році.
Меморіальний комплекс передбачає не тільки наявність військового кладовища з усіма необхідними ритуальними спорудами для організації почесних поховань загиблих (померлих) осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. Також тут буде музейний комплекс.
Російські війська обстріляли житлові квартали у Центральному районі Херсона.
Про це повідомив голова Херсонської ОВА Олександр Прокудін.
«Російські військові вкрили вогнем житлові квартали у Центральному районі Херсона. Уламками понівечено приватні будинки. Пошкоджені вікна, покрівлі, газогін. Через влучання снарядів кілька осель повністю зруйновані», – йдеться у повідомленні.
Загиблих і травмованих немає, однак у людей гостра реакція на стрес.
Організація із заборони хімічної зброї заявила, що наявна у розпорядженні організації інформація про можливе застосування отруйних речовин в Україні є недостатньо обґрунтованою.
«І Російська Федерація, і Україна звинуватили одна одну та повідомили Організацію про можливе застосування хімічної зброї. Все офіційне листування держав-учасниць за такими твердженнями та звинуваченнями було розміщено на загальнодоступному вебсайті ОЗХЗ та регулярно оновлюється. Інформація, надана до цього часу Організації обома сторонами, а також інформація, що доступна Секретаріату, є недостатньо обґрунтованою», – йдеться у повідомленні.
Зазначається, що водночас ситуація залишається нестабільною і вкрай тривожною щодо можливого відновлення використання токсичних хімікатів як зброї.
ОЗХЗ відстежує ситуацію на території України з початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року у зв’язку зі звинуваченнями у використанні токсичних хімікатів як зброї.
Відповідно до Конвенції про хімічну зброю, будь-яка токсична хімічна речовина, яка використовується через її токсичні властивості з метою заподіяти шкоду або смерть, вважається хімічною зброєю.
«Ми продовжуватимемо стежити за ситуацією та зберігаємо готовність до розгортання. Ми продовжуємо підтримувати зв’язок із зацікавленими державами та запрошуємо тих, хто може мати підтверджену, обґрунтовану інформацію, поділитися нею з Секретаріатом», – йдеться у повідомленні.
Крім того, ОЗХЗ «продовжуватиме надавати підтримку Україні, на її запит, у сфері допомоги та захисту від хімічної зброї» згідно з Конвенцією про заборону хімічної зброї.
У рамках цього Секретаріат працював над проведенням навчальних курсів з реагування на надзвичайні ситуації та наданням обладнання для захисту, виявлення та ідентифікації разом із відповідним навчанням.
Усі 193 держави-члени ОЗХЗ, включаючи Російську Федерацію та Україну, зобов’язалися ніколи не розробляти, не виробляти, не купувати, не накопичувати, не передавати та не використовувати хімічну зброю.
Держави-учасниці Конвенції про заборону хімічної зброї оголосили, що будь-яке використання хімічної зброї є абсолютно неприйнятним і порушуватиме правові норми та стандарти міжнародного співтовариства.
В Організації також звернули увагу на заяву США на адресу Росії щодо застосування під час конфлікту хлорпікрину, а також засобів боротьби з масовими заворушеннями.
У цьому контексті в ОЗХЗ нагадали, що для проведення будь-яких дій, пов’язаних зі звинуваченнями у використанні токсичних хімікатів як зброї, до Організації має надійти відповідний запит з боку держав-учасниць. Поки що технічний секретаріат не отримував подібних запитів.
Зі свого боку РФ заперечує використання такої зброї.
Діна Уріх — голова відділу прямоїдопомоги та членкиня правління організації Helping to Leave.
Анастасія Халіулова — фахівчиня з соціальної роботи й співкоординаторка проєкту «Шлях додому» Української мережі за права дитини.
Євгенія Гончарук: Організація Helping to Leave/«Допомагаємо виїхати» – партнер проєкту «Шлях додому» Української мережі за права дитини, у межах якого вони разом повертають дітей з тимчасово окупованих територій, возз’єднують із сім’ями тих дітей, які опинилися в окупації без батьків. Анастасіє, будь ласка, розкажіть про результати цієї співпраці.
Анастасія Халіулова: Насправді ми співпрацюємо дуже давно і наша співпраця доволі якісна. Якщо говорити про кількісні результати, то, наприклад, за лютий-березень цього року Helping to Leave допомогли нам повернути додому 26 дітей. І це немало. Але з самого початку роботи з поверненнями ми зверталися до організації «Допомагаємо виїхати» з різними питаннями, консультувалися.
І можемо сказати, що ці люди досить кваліфіковані для того, щоб вирішувати точково проблеми батьків, офіційних представників, які їдуть по дітей або бажають повернути їх на територію України.
Олена Холоденко: Пані Діно, а вашу організацію чим підсилює співпраця з Українською мережею за права дитини?
Діна Уріх: Для нас це дуже важлива співпраця, тому що в тій сфері, в якій ми всі працюємо, в евакуації з тимчасово окупованих територій, дуже важливий будь-який набутий досвід, тому що це територія, де не працюють закони, і тільки досвід є чимось, на що ми можемо спиратися. А наша співпраця — це щось, про що раніше ми могли лише мріяти.
Які категорії дітей повертає проєкт «Шлях додому»
Яких дітей повертає Українська мережа за права дитини разом з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України та організацією Helping to Leave, розповідає Наталія Ємець, начальник відділу у справах депортованих та санкційної політики Директорату захисту прав громадян, постраждалих внаслідок збройної агресії, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України:
діти-сироти й позбавлені батьківського піклування;
діти, які стали сиротами вже під час повномасштабної агресії РФ проти України;
діти, батьків яких забирали й кидали до в’язниці під час фільтрації;
батьківські діти батьків, яких вивозили в «оздоровчі табори» на території РФ, примусом отримуючи на це дозвіл батьків, а потім депортували;
діти, які перебували у бабусь-дідусів умовно в Херсонській чи Запорізькій областях і залишилися в пастці в той час, як батьки працювали в інших містах, які залишилися не окупованими;
окрема категорія – вивезені заклади. Наприклад, Олешківський інтернат або Херсонський будинок дитини, коли дітей вивозили групами, не питаючи ні в кого дозволу.
Євгенія Гончарук: Можливо, наші гості хотіли б додати якісь категорії або якісь окремі випадки, які не згадала пані Наталія?
Анастасія Халіулова: Мабуть, важливо додати ту категорію дітей, чиї батьки є військовослужбовцями або працюють в держструктурах, яким небезпечно пересуватися територією Російської Федерації і ТОТ. Й перебувати, власне, їхнім дітям і родичам там теж небезпечно.
Діна Уріх: Ще бувають випадки, коли дітей вивозять окремо від батьків до лікарень, але не на оздоровлення, а саме на лікування, коли дитина постраждала внаслідок збройної агресії Російської Федерації. У таких випадках дітей можуть розлучати з батьками й потім навіть не повідомляти батьків, де вони є. Тоді батьки звертаються до нас, шукаючи дітей по лікарнях. У нас були такі випадки теж.
Чому варто повертати дітей якомога раніше
Олена Холоденко: Чому час — це зброя росіян і кого з дітей треба повертати насамперед?
Анастасія Халіулова: Я розповім про маленьких: вони забувають свою батьківщину і все українське. І їм важче пояснити, що вони з України, де для них все рідне і має бути важливим.
Діна Уріх: Чим довше там перебувають старші діти, тим більше система працює проти нас і тим більша ймовірність, що їм зроблять російські документи. Якщо дитині виповнилося 14 років, то їй видадуть паспорт громадянина РФ і в цілому вона буде присутня у російській системі документів.
Діна Уріх
Євгенія Гончарук: А якщо ще й близько до 18 років, то ми тут пам’ятаємо про інший ризик — перспектива призову до армії окупанта?
Анастасія Халіулова: Це починається значно раніше, коли відбуваються приписи до військкомату, потрібно сходити й отримати військовий квиток тощо. І це вже такий важливий дзвіночок, що варто щось робити, що може бути небезпечно.
Найважчий випадок повернення
Олена Холоденко: Пані Діно, згадайте найважчий випадок повернення. І чи можна взагалі, говорячи про повернення дітей, говорити про якісь легкі випадки повернення?
Діна Уріх: Я якраз хотіла розпочати свою відповідь з того, що дуже важко сказати, який випадок найважчий, тому що вони всі різні. І, на жаль, дуже боляче працювати з цими історіями, тому що кожна з них — це трагічна історія родини. Але найбільше запам’ятався як нелегкий — це діти військовополонених з Азовсталі. Обидва — і мама, і тато були полоненими. Маму обміняли і, звісно, перше, що вона захотіла, це — возз’єднатися з дітьми, які залишалися в окупації з бабусею та дідусем. І це було неймовірно небезпечно, ми дуже переживали, і було декілька спроб виїзду з відмовами, зі звинуваченнями супроводжувачів, але, на щастя, родина возз’єдналася — зараз мати з цими дітьми.
Як відбувається підготовка до поїздки
Євгенія Гончарук: Як довго відбувається підготовка до того, аби людина вже виїхала безпосередньо по свою дитину? Що треба підготувати на цьому етапі і хто допомагає?
Анастасія Халіулова: Насправді все залежить від ситуації, від кейсу, хто звертається, скільки дитині років, в якій ситуації вона перебуває і на якій території. Наприклад, один з батьків загинув, інший – перебуває на території вільної України, але з певних причин їхати на ТОТ чи в Росію не може. До нас звертається бабуся, на неї покладена тимчасова опіка, і вона їде по дітей, приміром, в Донецьк. І тоді це довгий шлях, починаючи від домовленостей з Російською Федерацією.
По-перше, лише батьки чи опікуни мають вести перемовини з тією стороною. Якщо діти перебувають в закладі, для того, щоб не приїхати, не поцілувати двері і повернутися назад ні з чим, треба домовитися про те, що людина приїде з певними документами, які від неї чекають, і дітей віддадуть. Це може бути звичайне доручення про те, що така людина їде, забирає дітей, і їй дозволено з ними перетинати певні кордони. По-друге, це можуть бути перекладені російською документи — починаючи від свідоцтв, закінчуючи паспортами, тим самим свідоцтвом про опіку перекладеним. Це можуть бути навіть заяви, які просить Російська Федерація, щоб ми заповнили, наприклад, з цієї сторони, і привезли туди вже підписаний оригінал.
Будь-який документ краще перекласти на російську мову і завірити його нотаріально для того, щоб менше було питань при перетинах кордону і тим паче в закладі. І 100% треба розмовляти з закладом, тому що, якщо, наприклад, перед тим, як ти їдеш, ти домовляєшся про одне, то в час, як ти доїжджаєш до точки, де треба забирати дитину, все може змінитися. Можуть з’явитися вимога якихось додаткових документів, може бути потрібно якийсь час почекати, щоб дитину віддали, можуть змусити зробити ДНК-перевірку чи щось інше.
Євгенія Гончарук: І скільки це все часу займає? Ви могли б описати, наприклад, якщо починаються додаткові перевірки, якісь аналізи?
Анастасія Халіулова: В кращому випадку тиждень. В найгіршому в нас було таке, що чекали на тій стороні місяць.
Діна Уріх: Вони починають вигадувати документи просто, щоб тягнути час і наші нерви. З одного боку, це щоразу можуть бути різні документи, з іншого — підхід той самий — в сподіванні, що ви за цією дитиною не доїдете.
Наприклад, я пам’ятаю, що в паспорті написано, що це мати, є свідоцтво про народження дитини, але вони вимагали довідку російською мовою від української влади, що мати не позбавлена батьківських прав.
І якщо ми вже говоримо про етап підготовки, то людину дуже важливо підготувати психологічно, поговорити про те, як відбуватиметься цей шлях. З одного боку, про це є багато чуток, з іншого — реальних ризиків. Але ми маємо завжди бути на зв’язку, розмовляти відверто про те, що людину очікує, і просто давати людині зрозуміти, що вона не буде одна, що не може бути такого, що ми її вели-вели, супроводжували-супроводжували, а потім вона приїхала в Росію і всі зникли зі зв’язку. Саме це відчуття постійної підтримки, яка триває на шляху повернення, і що ми людину не залишимо і допоможемо, це, мені здається, дуже важливий етап.
Історії дітей, які повернулися з РФ
Вероніка, 12 років. Провела в Росії півтора року, куди її незаконно вивезла рідна тітка. Дівчинці не дозволяли телефонувати мамі, зробили свідком кримінального провадження, залякували, силоміць піддавали медичній експертизі, тримали в ізоляторі виховного центру через бажання повернутися додому.
В’ячеслав, 17 років. 1,3 року не міг повернутися на територію вільної України. Пережив бомбардування Маріуполя, самотужки рятувався із блокадного міста. Жив на території так званої ДНР. Мусив їхати у Росію і вже звідти торувати собі шлях додому. Потім допоміг врятувати з-під окупації свого друга-маріупольця.
Дмитро, 12 років. В окупації хлопець поховав батька і дідуся. Його забрали під опіку родичі, потім віддали у притулок, звідти вивезли у Росію, де влаштували до прийомної сім’ї. До РФ по нього приїхала старша сестра по татові. Коли все було готове для перетину українського кордону російський прикордонник виніс вердикт: «Мы не можем вас пропустить. Ребенок — гражданин России». Про це не знав навіть сам Дмитро.
Як «Шлях додому» допомагає мінімізувати ризики
Євгенія Гончарук: Як проєкт «Шлях додому» допомагає долати штучні перешкоди, які створює РФ при поверненні дітей?
Анастасія Халіулова: Найбільша підтримка, про яку почала говорити Діна, — це постійний зв’язок. Треба обов’язково з’ясувати, чи буде можливість в оператора на певному відрізку шляху надати хоча б мобільний інтернет для того, щоб знати, де ти перебуваєш, тому що йдеться про безпеку і координацію. Якщо ми не знаємо, де людина, то не можемо допомогти.
Анастасія Халіулова
Тим паче — якщо ми говоримо про якісь допити чи знущання російських спецслужб або прикордонників. Ми теж допомагаємо це пройти. На шляху туди спеціаліст, який супроводжує і координує, а по поверненні — кваліфікований психолог, який вміє працювати з травмою. Якщо, наприклад, ми кажемо про те, що дитину можуть не видати одразу через документи, про які ми вже говорили, і якщо не вдається їх зробити на місці, то людина повертається, ми робимо документи і їдемо знову через якийсь час. Трапляється, що інший родич в Україні може зробити ці документи, потім їх передати до опікуна чи одного з батьків у РФ.
Інша історія, коли людину на якомусь з кордонів не пропускають і там же лишають. Кажуть: «Добирайтеся самі, як хочете». Там завжди нема зв’язку. Це в 90% випадків ніч, і люди стоять серед дороги вночі в чужій країні, не маючи зв’язку, грошей, і не знають, що робити, тому що просто їх не пропустили через якусь неприязність. Насправді це може бути як знайдене татуювання на тілі, яке ніби виглядає провокаційно, а з іншої сторони — пост чи фотографії в телефоні. Як би ми не казали гарно чистити телефон, все одно спецслужби можуть їх знайти. Тому підготовка — це найбільш важливий і серйозний крок для того, щоб з першого разу впевнено дістатися дитини, повернути її й зробити це якнайлегше і якнайбезпечніше.
Дітей перевозять з місця на місце, аби дорослим не вдалося їх забрати
Олена Холоденко: Чи можете навести приклад, коли батьки чи опікун приїжджали й виявилося, що дитину перемістили?
Анастасія Халіулова: Найяскравіший випадок — це, мабуть, повернення ще у 2022 році. Це був директор коледжу, який їхав за двома хлопцями, які навчалися в його закладі, і вони якраз теж були у списку 31. Їх місце змінювалося кілька разів. Спочатку йому казали, що вони в таборі, потім виявилося, що в притулку, потім — в лікарні, і це все мінялося прямо на шляху. Посіпаки росіян щоразу сподівалися, що він не доїде, тому що це небезпечно. Але він настільки переживав за цих хлопців, щоб був впевнений і був готовий йти до кінця, попри все. Насправді можливо, хлопці були на місці весь цей час, але вказували декілька разів різні місця.
Олена Холоденко: Анастасіє, а той випадок, коли поїхала мама в Єйськ, а дитину перемістили в глибинку Росії?
Анастасія Халіулова: Там була трішки інша ситуація. Бабуся з дитиною мали їхати в Москву через тимчасову окуповану територію. Ми повинні були в Москві їх зустріти й забрати дитину, але маму просто не допустили до РФ. Поставили їй штамп про те, що вона не може перетинати кордон.
Чому попри страхи чи нестачу коштів варто негайно наважитися повернути дитину?
Євгенія Гончарук: Чи стикалися ви з таким, що люди через міфи, стереотипи чи нестачу коштів взагалі не наважувалися поїхати?
Діна Уріх: У нас були випадки, коли саме через брак коштів люди не могли поїхати. Був випадок, коли дівчинка, хвора на діабет, не могла виїхати. Її вивезли до Бєлгорода у лікарню ще у період окупації Харківської області. Потім перемістили в дитячий будинок на території Російської Федерації. Мамі навіть не повідомили, де вона. Мама через багато місяців не наважувалася їхати, бо і не мала коштів, і не могла з нею зв’язатися. Вона не мала розуміння, як це зробити.
Мама залишалася на деокупованій території Харківської області без інфраструктури. Вона мала обмежений доступом до соціальних послуг і сама потребувала психологічної підтримки. Їй самій було дуже важко. Нам тоді пощастило, що вона до нас звернулася. Ми допомогли їй повернути дитину. Тому, так, брак коштів, важкий психологічний стан, нерозуміння, як це робити, є перешкодами до повернення дітей, й батьки чи опікуни потребують підтримки.
Олена Холоденко: Чому все-таки батькам, чиїх дітей депортували у РФ або незаконно перемістили на тимчасово окуповану територію, треба звертатися по допомогу не гаючи часу?
Анастасія Халіулова: Варто знати, що час працює проти нас. Ніхто, окрім вас — батьків, родичів чи опікунів не поверне дитину в Україну. І наші українські діти для росіян — це трофей. Ми часто про це кажемо. Якщо ваша дитина стала жертвою переміщення у РФ або на тимчасово непідконтрольну територію України, звертайтеся до нас.
Якщо ваша дитина перебуває на території Російської Федерації або на тимчасово окупованих територіях України, звертайтеся до «Української мережі за права дитини»:
За даними на березень 2023 року, на тимчасово окупованих територіях та у РФ перебували 4390 українських дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. До повномасштабного російського вторгнення вони перебували у спеціальних дитячих закладах. Дані повідомляла віцепрем’єрка України Ірина Верещук. За її словами, Україна надала в Міжнародний кримінальний суд усі матеріали стосовно викрадення дітей. Іноді самі росіяни підтверджують факти викрадення українських дітей.
Нагадаємо, станом на кінець 2022 року офіційні джерела РФ рапортували про понад 700 000 українських дітей, які проживали на той час на території РФ. Це депортовані (разом з батьками) та викрадені діти.
Відомо, що росіяни приховують злочини усиновлення українських дітей. Уповноважений президента України з прав дитини у 2014-2021 рр. Микола Кулеба каже, що станом на березень 2023 року стало важче знайти інформацію про викрадених українських дітей. Він зауважив, що не відомо скільки українських дітей перебуває зараз у Росії. Діти можуть опинитися без батьків через те, що вони інколи помирають, інколи їх садять у в’язницю, інколи вони хворіють, і діти опиняються сам на сам, пояснив Микола Кулеба. Таких дітей, за його словами, влаштовують або в сиротинець, або в якісь сім’ї. Їм надають не тільки статус дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування, але й російське громадянство.
У червні 2023 року стало відомо, що російські окупанти використовують територію Білорусі для вивезення українських дітей. Про це заявила віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук.
Наприкінці червня 2023 року пресслужба Центру національного спротиву повідомила, що російські окупанти планують вивезти «на відпочинок» близько 300 дітей із тимчасово захопленої території Запорізької області в російську Чувашію. Відомо, що росіяни не повертають дітей після вивезення, прикриваючись воєнним станом у регіоні.
«Можу підтвердити частково, що на Лиманському напрямку у нас є певні успіхи Сил оборони в районі Серебрянського лісництва, дещо вдалось покращити тактичні положення».
За його словами, ситуація навколо Часового Яру така, що Сили оборони повністю контролюють обстановку. Станом на початок тижня ситуація не змінилась, активні бойові дії тривають і вдень, і вночі. Російська пропаганда періодично робить інформаційні вкиди, що їхня армія увійшла до міста, однак жодних територіальних успіхів за останні дні ворог не мав.
«Ворожої російської армії у місті немає. Противник все ж таки докладає зусиль і продовжує знищувати Часів Яр та навколишні населені пункти авіацією та артилерією. Окупанти всіляко намагаються здобути панівні висоти на яких розміщений Часів Яр, щоб вести подальшу боротьбу за території й обстрілювати наступні населені пункти, а це Костянтинівка, Дружківка, Слов’янськ та Краматорськ», – каже Волошин.
Він також додав, що росіяни не рахуються з втратами свого особового складу та техніки і намагаються кидати на штурми як мобілізованих, так і колишніх в’язнів, але техніку окупанти бережуть.
«Окупанти рвуться до магістралі Покровськ — Костянтинівка. Противник може її обстрілювати. Є певна небезпечність, але зараз небезпечно на всій східній Україні, бо там все прострілюється ворогом і артилерією, і мінометами, і авіацією», – наголосив спікер ОСУВ Хортиця.
На фронті загинув наймолодший захисник Маріуполя, «азовець» Назар Грінцевич із позивним «Грінка». 10 березня йому виповнився 21 рік.
Про це повідомив заступник командира бригади «Азов» майор Микита Надточій із позивним «Раз-два».
Разом із побратимами «Грінка» три місяці тримав оборону Азовсталі, потрапив у російський полон і після звільнення знову повернувся до війська. Далі він продовжив службу в рідній бригаді на посаді командира групи спецпризначення «Контакт 12».
Відомим «Грінка» став завдяки вірусному відео з підвалів «Азовсталі», у зверненні до українців він тоді сказав: «Любіть маму, їжте кашу і любіть Україну».
Європейський Союз запропонував ввести обмеження щодо 11 суден, що допомагають росії обходити санкції.
Про це пише агентство Bloomberg, журналісти якого мають у розпорядженні відповідний проєкт.
Запропоновані заходи, якщо їх схвалять країни-члени, заборонять суднам доступ до портів і якірних стоянок ЄС, а також ускладнять логістику їхньої експлуатації, заборонивши їм користуватися послугами європейських компаній.
Серед суден, на які націлені санкції, — чотири паливних танкери, два танкери для нафти, два газосховища, що використовуються в проєкті ПАТ «Новатек» з перевезення скрапленого природного газу на півострові Камчатка, і вантажне судно.
Одним із суден є танкер під назвою Andromeda Star, що зазнав аварії під час перебування в Балтійському морі та в якого виявили недійсну європейську страховку.
Ці пропозиції є частиною зусиль ЄС, спрямованих на боротьбу з можливостями Москви обійти обмеження цін на російську нафту через використання «тіньового флоту».
Обмеження поширюватимуться на страхування і технічну допомогу, включаючи бункерування, послуги з постачання суден, зміни екіпажу, навантаження і розвантаження вантажів, а також фендерингу і буксирування. Європейським провайдерам також буде заборонено займатися передачею вантажів із судна на судно.
Гостя — дитяча та сімейна психологиня, президентка Професійної асоціації дитячих аналітичних психологів Катерина Гольцберг.
Говоримо про результати Міжнародного дослідження соціально-емоційних навичок учнівства, проведеного в Україні. Зокрема те, що 15-річні українці краще піклуються про своє здоров’я, ніж їхні однолітки з інших країн.
Катерина Гольцберг: Вважаю, що одним із факторів, який вплинув на це, є просвітництво, психоедукація.
До мене навіть приходять підлітки, свідомо приходять до психолога, свідомо йдуть до лікарів. Вони розуміють, з чим вони йдуть, вони просять пояснювати їм певні механізми, як це працює. І це дуже важлива частина піклування про себе, про своє здоров’я.
Що таке піклування про себе в підлітковому віці
Катерина Гольцберг: За цим стоїть увага до змін у своєму організмі.
Ми в певному сенсі стали більш уважними до того, що з нами відбувається. Тому що ми зрозуміли, що відбувається щось нехороше, незвичне нам. І коли ми почали звертати на це увагу, ми почали звертати увагу і на те, як цього позбутися. І, звичайно, ну, це і є піклування про себе. Певні тригери спрацювали, які змусили нас це робити.
Ці виклики, які мають діти, вони спрацювали на цю цікавість. Діти завжди цікавляться: «Що зі мною не так?». І коли ми обговорюємо це, і говоримо, що це не виключення, це не якась така особливість, це може бути з певними людьми, а може й з усіма людьми. І діти заспокоюються і починають цікавитися.
Є одна тільки проблема, що іноді в Google, коли вони залазять в інтернет, вони можуть знайти недостовірну інформацію.
Слухайте також: Під час війни прошу давати дітям легкі завдання, аби вони почувалися переможцями — Світлана Ройз
Сучасні проблеми підлітків, з якими приходять на прийом
Катерина Гольцберг: Зараз найбільший запит — це невизначеність. І невизначеність, призводить до різних проявів. Перший прояв — це депресивні стани. Тобто, дійсно, дуже багато дітей приходять з ознаками депресії, і самі просять про допомогу батьків і кажуть: «у мене депресивний стан». Навіть батьки іноді кажуть: «Ні, це ти просто лінивий». І коли вони мають підтвердження того, що дійсно це не лінь, це не щось інше, а все ж таки це депресивний стан, вони свідомо лікуються, свідомо роблять певні кроки до того, щоб одужати. Це перше.
Друге — це обсесивно-компульсивні розлади. Це коли наша тривога гаситься коштом компульсивних дій, які здійснює дитина. Це якісь повторювальні дії, які дуже заважають їй в побуті, в спілкуванні з однолітками. І дуже часто бісять батьків і батьки починають дитину навіть цькувати за те, що вона робить ці дії. Але цього робити не можна. І краще все ж таки з такими станами звертатися до психологів, якщо буде потреба, психолог спрямує і до психіатра.
Лікаря-психіатра не варто боятися, він може допомогти, й іноді дуже швидко.
З цією невизначеністю дуже багато сумнівів щодо власного майбутнього. І от ми часто знаходимо якісь шляхи пошуку цього майбутнього, пошуку власного шляху. Дуже багато дітей, наприклад, не хочуть їхати з України, хочуть жити тут, і роблять цей вибір свідомо. Не зважаючи на те, що батьки спонукають їх навчатися за кордоном. І оці конфлікти теж є причиною звернення до психологів.
Це завжди, мабуть, було і буде: конфлікт між якимось вибором дитини і тим вибором, який бачить доросла людина для своєї дитини.
Катерина Гольцберг: Я іноді жартую, що в мене немає в лексиконі слова «лінь». Лінь — це зазвичай якась проблема. Це або проблема демотивації, чи іноді гормональна проблема, іноді певні стани гормональних порушень можуть виглядати як лінь. Тобто це такий стан, коли людина не може навіть з ліжка піднятися. Я можу людину до ендокринолога направити, бо це теж може спричиняти такі стани.
Лінь — це коли людина замість одного робить щось інше. Наприклад, грає на комп’ютері. Тобто їй не лінь робити щось інше, а батьки кажуть: «Тобі лінь вчитися». А оці стани все ж таки потребують допомоги. Навіть невмотивованість чи прокрастинація теж потребує іноді фахової допомоги, тому що треба зрозуміти: можливо, дитина не там вчиться. Вступила дитина в якийсь коледж чи вищий навчальний заклад і свідомо розуміє, що вона не там вчиться, їй не подобається. І вона саботує. Це не лінь, це вже такий саботаж. Вона не хоче туди ходити, не хоче вчитися. У мене було декілька випадків таких, коли ми з батьками обговорювали, що варто змінити заклад навчання. І це дуже змінювало весь стан дитини, тому що це не була лінь, а це був такий стан розчарування.
Ознаки депресії
Катерина Гольцберг: Це порушення сну, це порушення тих речей, які людина звично робила: перестала навчатися, спілкуватися з друзями, навіть в інтернеті. Весь час ховається, іноді це постійні сльози. Взагалі дуже багато чинників, які можуть бути визначені як депресивний стан. І те саме не бажання щось робити. Навіть людина свідомо розуміє, що це їй корисно, але вона не хоче.
Зміна ваги в одну чи іншу сторону. Іноді такі стани заїдаються, і людина навпаки гладшає, а іноді буває і худне. Якщо є хоч яка підозра, я б радила все ж таки звернутися до фахівців. І отут скажу підтвердження дослідження, що підлітки дуже свідомо приходять до психологів. Мають іноді свій свідомий запит. Вони приходять з цільовими якимись задачами. Бо батьки іноді не знають, чого прийшли до психолога, а підлітки знають.
Слухайте також: Дитячі травми — це не лише насильство, а й слова, які ми говоримо, — психолог
Додатково
Про те, як дорослі можуть підтримати дітей під час війни та допомогти їм пережити те, що відбувається, на Громадському радіо говорили з дитячою психологинею Оксаною Залеською. Вона розповіла про стрес у дітей під час війни, про те як дорослим (учителям та батькам) їх підтримувати та про діяльність програми «Безпечний простір». Вона реалізується в школах і має на меті підвищити стійкість дітей до переживання наслідків стресу після психотравмувальних подій. А також надати ефективну психологічну допомогу дітям, які мають симптоми психологічної травми.
Дитяча психологиня Анастасія Плотнікова в ефірі Громадського радіо перелічила поради, як подбати про психічне здоров’я дітей, якщо родина вимушено переїхала через війну. У першу чергу зазначали, що нашій психіці треба дати певний час та простір для опрацювання травматичного досвіду. Не потрібно з головою пірнати в активний світ, намагатися зайняти дитину різними діяльностями: гуртками, секціями, новими садочками та школами.
