В одному з гаражів Києва сильно пахне каніфоллю. На столі лежить FPV-дрон і деталі до нього. Це — російський дрон, який став трофейним завдяки бійцям 3-ї окремої штурмової бригади. «Думаю, його там росіяни зачекалися, ну ми їм його і повернемо», — говорить Ярослав. Він разом з друзями збирає дрони на фронт. Ті фрагменти дрону, які лежать на столі — це майбутній восьмидюймовий дрон-камікадзе. Ярослав розповідає, що, коли дозбирають нову партію — це буде вже 25 дронів, які вони передали на потреби української армії.
«У контексті великого браку снарядів FPV-дрон — це те, що зараз повністю замінює снаряди. Це максимально потрібна річ, яка необхідна, навіть, не в тисячах, а в десятках тисяч. Класно, що ця тема зараз стає актуальнішою. І все більше і більше людей збирають дрони вдома. От навіть сьогодні, я скролив стрічку у фейсбуці, і там люди, на яких я підписаний, пишуть, що от, я збираю свій перший дрон. І мені насправді неймовірно приємно, що люди пробують, люди стараються, люди якоюсь мірою ризикують, але врешті-решт, ми збільшуємо кількість дронів на фронті», — коментує Ярослав.
Ярослав перевіряє справність двигунів на майбутньому дроні
Розпочали Ярослав, Олександр і Євгеній збирати дрони в грудні минулого року. Усе починається з того, що вони збирають гроші на деталі для збірки, організовують збори в соціальних мережах. Говорять, що коли в когось день народження — вдається зібрати більше. Потім вони замовляють необхідні деталі в Китаї. Доставка займає близько трьох тижнів. Цього разу друзі замовили компонентів на 13 дронів. Вартість одного дрону складає близько 8,5 тисяч гривень. Якщо ті самі деталі замовляти в Україні — один прилад коштуватиме близько 13 тисяч. Дрони збираються і відправляються не під конкретні запити. Друзі вирішили, що відправлятимуть тільки тим, у кому впевнені, або військовим, яких знають особисто.
«Так ми можемо упевнитись, що дрони не підуть кудись наліво, що не будуть втрачені через недостатні вміння», — роз’яснює Євгеній.
Він зазначає, що проблема перекупів стосується не тільки вже готових приладів, але, у першу чергу, деталей до них:
«Проблема перекупів існувала завжди. Існує вона і в питанні закупівлі комплектувальників для дронів. Я починаю шерстити всі магазини, які знаю, і деталей немає. А потім я заходжу на OLX і бачу там необхідні деталі для дронів з вищою вдвічі ціною. Для порівняння: одна деталь — стек, який, грубо кажучи, є мозком самого робота, у Китаї коштує 2000 гривень, а в Україні перекупи продають таку саму деталь за 3500. Це абсолютно ніяк не підпадає під концепцію зменшення вартості дронів».
Робота над FPV-дроном
Історія FPV-дронів у цьому гаражі розпочалася з того, що чоловіки ремонтували та вдосконалювали дрон-розміновувач, гусенично-роботизовану платформу, яка виконує функцію розмінування певної ділянки фронту. І коли зрозуміли, що їхніх знань для того, щоб зробити його до кінця, недостатньо, то зібрали цілий консиліум:
«Працювали, насправді, двоє-троє, усі інші давали безцінні поради. Як в тому мемі про копача і людей навколо. Періодично хтось казав, що треба робити іншим способом. І в процесі, коли вже завершувалася збірка цього робота, Ярік візьме і скаже: «Я знаю, що я зараз невчасно, а чому б нам ще і FPV не зайнятися?» Я думав, що я його приб’ю», — пригадує Євгеній і додає, що на перший дрон вони не організовували збору, а просто скинулися.
Фото: Олександра Єфименко / Деталі для безпілотника
До повномасштабного вторгнення Ярослав займався веброзробкою:
«Коли я був малим, казав, що хочу бути кібернетиком. Навіть, напевно, не знаючи тоді, що це слово значило. Я вступив на кафедру кібернетики в Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського. І там, в принципі, у мене з’явилося якесь певне розуміння того, як працюють ті чи інші схеми, плати. Але на третьому курсі я зрозумів, що це трохи не моє, і почав займатися веброзробкою. Цим займаюся дотепер, але якось до мене повернулася любов до пайки, до плат, до контролерів, до програмування контролерів. Тому зараз я поєдную».
Євгеній і Олександр одразу попередили, що не хотіли би потрапляти в кадр фотоапарата.
«Конкретно ми в мобільно-вогньовій групі оперативного призначення. У простонародді це — «антишахедка». Ми чергуємо, і коли командування нашого сектору дає нам сигнал, виїжджаємо на позицію, яка визначена, і наявними силами і засобами намагаємось вразити російські дрони», — розповідає Євгеній і додає, що у вільний від збиття «шахедів» час паяє FPV-дрони.
А Олександр друкує деякі з деталей для дронів на власному 3D-принтері. Він розповідає, що першочергово придбав його, щоб друкувати для себе, але після початку повномасштабного вторгнення, і 3D-принтер почав працювати для армії.
Одна з деталей, надрукована на 3D-принтері
Також Олександр займається, як жартують Ярослав з Євгенієм, контролем якості. Чоловік перевіряє компоненти паяння в зібраному приладі.
«Коли ми відправляємо дрон у бригаду безпосередньо, вони також його перевіряють. Це вже не перший відправлений дрон нами в 3-ю штурмову, зокрема, бригаду, вони замінюють тільки частоти під себе», — говорить Ярослав і продовжує, що коли вони почали відправляти перші безпілотники, бійці давали відгуки на них і, спираючись на це, вдосконалювали збірка. «Мені так подобається, як воно горить», — сміється Ярослав, показуючи відео роботи українських військових по російських позиціях за допомогою дронів, які чоловіки збирають своїми руками.
Частину відео, з дозволу військових, ми публікуємо тут.
Відео: 3-тя штурмова бригада / Авдіївський напрямок, робота 3-ї штурмової бригади FPV-дронами
Відео: 3-тя штурмова бригада / Куп’янський напрямок, робота 3-ї штурмової бригади-FPV дронами
— Хочете зняти, як ми на дрон музику встановлюємо? Тут можна будь-яку обрати, наприклад отаку поставимо на дрони ближче до Різдва, — я намагаюся підняти фотоапарат вище, щоб стіл з безпілотником було видно з верхньої точки.
— А ви ставайте на ящик з-під боєприпасів, не переживайте він порожній, — підказує мені Євгеній кращу точку для зйомки.
Шеврон Євгенія
На стіні гаражу висить пам’ятка зі списком необхідних для безпілотнику деталей, комплектацією і переліком фінальних етапів у збірці: «Промазати місця пайки лаком; пройтись фіксатором різьби, позатягувати стяжками, наклеїти підставки, наклеїти гумову підкладку для батареї, налаштувати мелодію двигунів :)».
Майбутній FPV-дрон блимає різнокольоровими лампочками і програє фрагмент з пісні Бобі Хелма «Jingle Bell Rock», на календарі — квітень. Я стою на ящику з-під боєприпасів, затрофеєним українськими військовими. У гаражі, який з самого початку був орендований для ремонту мотоциклів. Двоє з чоловіків, які збирають дрони в гаражі, третій рік поспіль збивають шахеди над нашими головами. А у вільний час закуповують, збирають, паяють, тестують, передають і так по колу.
Відео: Олександра Єфименко / Співаючий дрон
Постійна банка зі збором на деталі для дронів від героїв нашого репортажу — за цим посиланням
У Богдана день народження 13 лютого, і свій тридцятирічний ювілей і 31 рік він зустрів у російському полоні. Ліля Іващик — дівчина військового бригади спеціального призначення «Азов», яка вже була героїнею одного з наших матеріалів. Минуло рівно півтора роки з моменту її інтерв’ю для Громадського радіо і 23 місяці полону її коханого. Він — один з оборонців заводу «Азовсталь», а Ліля пригадує свою розповідь для нашої редакції, як перший випадок, коли вона розповіла їхню історію.
Ліля Іващик на акції з друзями
Ліля і Богдан познайомилися у 2019 році в інтернеті, він вже тоді був військовим української армії, вона — артистка і танцівниця столичної оперети. Ми вирішили з’ясувати в Лілі, що змінилося для неї за цей час:
«Із хороших новин — не змінилося нічого. Я продовжую чекати на нього і боротися, як можу».
За час полону інформації майже немає. Крихти новин Ліля, як і більшість близьких військовополонених, збирають у пабліках і читають у новинах. Іноді вони бачать новини, як комусь із захисників Маріуполя російські суди виносять «вироки» в 20 років ув’язнення, або пожиттєві. Про те, чи був подібний суд у Богдана, Ліля не знає. Останній обмін, в якому були бійці «Азова», відбувся 6 травня 2023 року, після цього в жодному з обмінів представників цієї бригади не було. Ліля розповіла короткі відомості, які їй передали звільненні побратими Богдана: на момент травня минулого року його утримували у Донецькому СІЗО.
«Передали, що тримається. Ми намагалися з його рідними, з мамою, з сестрами, писати листи через Червоний хрест, який давав нам певний алгоритм дій, як це зробити. Але підтверджень про те, що листи доходять — немає. Я не можу уявити, як виглядає мій хлопець зараз», — говорить Ліля.
Плакат Лілі
На сайті президента України є петиція «Призупинити надання російським військовополоненим права на телефонний зв’язок», вона набрала 25731 голос з 25 тисяч необхідних. Ліля Іващик пояснює необхідність підпису цієї петиції так:
«Ми бачимо, як виглядають російські полонені у нас. Щодо них дотримуються всіх норм Женевської конвенції. Їм дозволяють дзвінки, їх нормально годують. Вони навіть, здається, якщо я не помиляюся, можуть там працювати. Тобто це взагалі не ті умови, в яких у полоні перебувають наші військовополонені. Ми ставимось, навіть до ворога за правилами ведення війни. Росіяни цього не роблять. Відповідно, хотілось би, щоб російським полоненим не так чудово жилось у нас в полоні». Під петицією є Лілін підпис теж.
Чат Лілі з Богданом
Із Лілею ми майже щотижня бачимося на регулярних акціях на підтримку військовополонених українських військових. Нерідко вона просто з акцій іде на репетиції в театр, іноді з нею приходять колеги, щоб підтримати заклик для пришвидшення звільнення людей:
«Ці акції — нагадування, в першу чергу, своєму суспільству. Плюс, це іноземні ЗМІ, які пишуть для своїх медіа. На ці акції приходять і їх бачать військові, які, можливо, тут проходять реабілітацію або в відпустках. Вони бачать, що люди не живуть своєї життя спокійно і розмірено, що вони переживають за полонених. Сьогодні полон може статися із кожним. Ми живемо в час війни і це також нагадування, що війна триває. І вона не десь далеко, вона тут, от всюди, у всіх містах, де ми виходимо».
Ліля відкриває чат у «Телеграмі» з Богданом, — він весь усіяний червоними сердечками. Три червоних сердечка в одному повідомленні. Щоденно, 23 місяці поспіль. «Ми мали плани на спільне майбутнє, якого, на жаль, поки що немає через війну, через росіян, але я щиро вірю, що важким шляхом, але це станеться», — каже дівчина і пригадує, коли телеграм видалив його аккаунт, через те, що ним не користуються довгий час — важкий спогад. Вона продовжує писати в їхній спільний чат, але тепер біля кожного з таких повідомлень позначка «не доставлено».
Усі фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Читайте також:
Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
Гість — редактор «Європейської правди» Юрій Панченко.
У чому проблема визнання Україною Косово
Юрій Панченко: Косово незабаром стане членом Ради Європи. Уже можна казати, що це є міжнародним визнанням, і Україні все-таки варто задуматися про те, чому ми маємо бути окремо від більшості країн ЄС. Я нагадаю, що більшість країн Європейського Союзу, також США, визнали Косово. Не визнали лише окремі країни на кшталт Іспанії, Словаччини, Греції, Кіпру і все.
З міністрами та місцевими жителями трохи вдалося поспілкуватися. Звичайно, що вразила кількість просербських і проросійських графіті в цьому регіоні. При тому, що само Косово досить проукраїнське. Соціологія показує, що десь 70% підтримують Україну, ще якийсь відсоток не визначилися, і підтримують Росію в цьому конфлікті всього 4%, що, в принципі, відповідає чисельності етнічних сербів у Косово.
Валентина Троян: З боку України часто говорять, що якщо ми визнаємо Косово, то тоді Сербія визнає Крим.
Юрій Панченко: Я не думаю, що Сербія піде на визнання Криму, тому що це крок проти всього західного мейнстриму, і це матиме для них величезні наслідки. З іншого боку, ми трохи залежні зараз від Сербії. Я нагадаю, що Сербія, хоч і формально не надає Україні допомогу, але сербський уряд не контролює продаж зброї. І заплющує очі на те, що ті боєприпаси, які вона продає, наприклад, Польщі, потім опиняються в Україні. Зазвичай країни контролюють перепродаж своєї зброї, а Сербія свідомо заплющує на це очі. І ми розуміємо чому.
Питання Косова треба підіймати. Після того, як Косово стане членом Ради Європи вже наступного місяця, це питання буде достатньо актуальним для України.
До початку повномасштабного вторгнення я говорив із дипломатами. Вони кажуть, що так, скільки би дипломати західні не казали, що приклад Косова є унікальним… У неформальних розмовах вони порівнювали його з Кримом. І звичайно, що в такому випадку визнання Косова було би для нас певним самострілом у питанні Криму. Але, з іншого боку, після повномасштабного вторгнення всі ці аргументи втратили свою силу. І тому, мабуть, зараз єдиним серйозним аргументом, чому Україна не визнає Косово, є питання необхідності отримання зброї, у тому числі і від Сербії.
Читайте також: Косово і Сербія не зацікавлені в ескалації — Андрій Кришталь
Про Косово
Юрій Панченко: Попри те, що це держава, яку не визнала значна частина держав світу, там повністю діє таке законодавство. Є державні інституції, які працюють повноцінно. Це невелика країна. Там досить скромні урядові будинки, досить скромна столиця. Хоча останнім часом там будують дуже багато сучасних будинків. Там достатньо непогано діє вся інфраструктура, до якої ми звикли.
Косово, звичайно, проходить певну трансформацію. Якщо ще донедавна при владі були ті люди, які воювали за незалежність Косова, і які були вимушені певним чином заради легітимізації йти на певні поступки для сербів. Зараз уже до влади прийшло друге покоління політиків, які не брали участь у військовому конфлікті. І це набагато краще сприймається, тому що, звичайно, щодо попередників було багато питань. І щодо їхньої демократичності.
Попередній президент Косова зараз перебуває в Гаазі. По ньому йде справа щодо воєнних злочинів. Нове покоління, яке намагається вже створити Косово як демократичну державу, є набагато цікавішим. І мені здається, що можна вести мову про Косово як про цілком демократичну державу.
Валентина Троян: Сербія часто закидає Албанії, що вона впливає на Косово, якось контролює, намагається більше впливати на цю територію. Чи дійсно це так, і якщо так, то чи помітно?
Юрій Панченко: Помітно, що багато албанських прапорів, які сприймаються не тільки як прапор країни Албанії, а тільки як прапор албанського народу. Так чи інакше, косовари — це етнічні албанці. Хоча там є суттєва різниця між албанцями в Албанії і албанцями в Косово. Косовари більшою мірою мусульмани, у той час як серед албанських албанців є багато християн.
Але з усім тим, звичайно, що це дві найближчі держави. По суті, один народ, який розділений на дві держави, але є багато прикладів, коли таке нормально існує. Наприклад, як Румунія та Молдова. І тут немає ніяких проблем.
Питання об’єднання на початку нульових активно підіймалося, але зараз державні інституції запрацювали, і урядовці кажуть, що це не на порядку денному. Тобто Косово себе позиціонує як держава, яка хоче розвиватися окремо. І хоче окремо вступити в ЄС та НАТО.
Читайте також: Сербія 100% не почне масштабну війну, бо там миротворчі сили НАТО — журналістка
Ставлення населення Косово до сербів
Валентина Троян: Як уряд Косова або як косовари сприймають ті північні території, які заселені переважно сербами? І чи дійсно там живуть тільки серби, чи так само там можуть і косовари жити?
Юрій Панченко: Там відсоток етнічних албанців є, але мінімальний. Так само як і є якісь окремі серби, які живуть у столиці Косова. Питання в тому, що це територія, яка не бажає інтегруватися. І зараз є багато проблем, тому що нинішній уряд Альбіна Курті робить певні кроки по інтеграції цього суспільства.
Це викликає шалений опір в Сербії. І час від часу викликає якісь протести чи навіть сутички, чи навіть бунти всередині, на півночі Косова.
І це, мабуть, найбільша проблема, тому що Захід, коли вони пішли на визнання Косова, дали кучу привілеїв сербській меншині.
Вони думали, що «ми їм дамо багато привілеїв, і вони нормально собі житимуть в Косовській державі». Але цього не сталося.
Чисельність сербської громади в Косово складає десь близько 4%, може навіть менше. Але сербська меншина має гарантовану 10% мандатів в парламенті Косова. Крім того, сербська мова має статус офіційної по всьому Косово, наприклад, усі таблички, офіційні написи дублюються і сербською мовою в Косово. При тому, що на півночі написів албанською немає, тільки сербською, можливо, ще англійською.
Крім того, є чітка вимога, що керувати поліцією на півночі Косово має тільки етнічний серб, а етнічний склад поліцейських має відповідати етнічному складу муніципалітетів, тобто бути здебільшого сербськими. Вони мають дуже багато привілеїв, але попри це вони не стали лояльними громадянами Косова.
І ці привілеї вони використовують для того, щоб атакувати державу. І це найбільша проблема, тому що Захід на це заплющує очі.
Додатково про Косово
Нагадаємо, влітку 2023 року відбулося загострення між Косовим та Сербією, що було продовженням попереднього конфлікту.
Як повідомлялося, у Косові виникли зіткнення між місцевою поліцією та учасниками акцій, які протестують проти приходу до влади мерів — етнічних албанців у районах проживання сербського населення. Також повідомлялося про 25 миротворців НАТО, які постраждали під час зіткнень із протестувальниками у Косові.
Ще влітку 2022 року експерт у сфері розбудови миру Андрій Кришталь наголошував на тому, що Косово і Сербія не зацікавлені в ескалації.
15 квітня координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилованаписала «пост відчаю»:
«У Медійної ініціативи за права людини немає комунікаційного менеджера, журналіста-розслідувача і проект-менеджера. І ми не знаємо, де їх взяти. Рекрутингові платформи, баба-бабі, оголошення, особисті повідомлення — нічого не допомагає. Дефіцит кадрів і репутація організації, де треба дуже сильно працювати, загнали нас у глухий кут. А роботу треба робити вже».
Вона залишила контакти, за якими можуть звертатися охочі долучитися до команди її організації.
А кількома тижнями раніше головна редакторка «LIGA.net» Юлія Банкова повідомила, що близько 15% людей їхньої компанії уже долучилися до війська.
«Лише в редакції це вісім журналістів і редакторів. Дуже цінні. Безмежно вдячна кожному з вас, хлопці, але мені особисто і компанії загалом шалено бракує вашої професійності. Почуваюся трохи безпорадною, бо черги з таких самих сміливих і відданих роботі не спостерігаю», — написала Юлія і додала перелік вакансій та контакти для кандидатів.
Якщо такі «пости відчаю» пишуть керівники загальноукраїнських медіа та організацій, то що ж із кадрами у регіональних медіа? Представниця ІМІ у Луганській області розпитала головних редакторів трьох релокованих видань — «Трибун», «Сєвєродонецьк онлайн» та «Реальна газета», чи вистачає їм кадрів та чи задоволені тими, хто долучається до їхніх команд у воєнний час.
«Трибун»
Редакція релокованого з Рубіжного онлайн-видання «Трибун» наразі повністю укомплектована, але пошук нових кадрів, які розуміються на тематиці сходу та розділяють цінності видання стає все важчим, говорить головний редактор Олексій Артюх:
«Як на мене, найскладніше зараз знайти гарного новинаря. Один з пріоритетних напрямів «Трибун» — робота зі студентами. Кожного року до нас на практику приходять більше десяти молодих спеціалістів. Тих, хто добре себе зарекомендував, редакція запрошує на стажування з подальшим працевлаштуванням. Зараз половина нашої команди — це діючі або колишні студенти СНУ ім. В. Даля».
Головний редактор онлайн-видання «Трибун» Олексій Артюх/Фото: Facebook-сторінка Олексія Артюха
Проблема з працевлаштуванням студентів полягає у тому, що вони мають певні теоретичні знання, але не мають досвіду.
«Найскладніше в перші місяці, коли людина обирає напрям роботи та вибудовує комунікацію в команді. А далі вже питання часу та мотивації», — зазначає головред.
За словами Олексія Артюха, «Трибун» дає студентам можливість самим визначатися, чим вони хочуть займатися в редакції.
«Це допомагає їм розкриватися і поступово ставати спеціалістами. Для прикладу, саме студенти створили нам сторінку в ТікТок і його розвивають. Зараз там вже 15,5 тисяч підписників», — говорить Олексій.
Читайте також: Як знайти, втримати та не попрощатися із гарним медійником, або Як працює кадрова політика в дніпровських редакціях
«Сєвєродонецьк онлайн»
Як і «Трибун», «Сєвєродонецьк онлайн» зараз теж не відчуває дефіциту кадрів, проте ще кілька місяців тому він був.
«Та й розвиток медіа вимагає постійного оновлення, тож невдовзі, думаю, шукатимемо далі», — зауважує головна редакторка Яна Мостова.
В цілому ж, говорить вона, не вистачає журналістів та сммників, а також людей, які роблять відеоконтент.
«Якщо журналістів ще якось можна знайти, то, наприклад, був випадок, коли на посаду сммника було одне резюме. Складність полягає у регіональній специфіці, бо доводиться вже не прив’язуватися тільки до луганчан, чого ми прагнули від початку. А людину поза контекстом треба трохи навчати. Але поки нам вдавалося знайти людей, яких не треба вчити з нуля”, — згадує Яна Мостова.
Вона каже: завжди хотіла, щоб команда поповнювалася досвідченими фахівцями, бажано — з Луганщини. Втім ринок медіа диктує свої умови.
«Я не знаю жодного з колег-луганчан, хто був би без роботи. Або йдеться про вищий цінник, який регіональні редакції з окупованих міст не завжди можуть собі дозволити», — додає Яна Чумаченко.
Головна редакторка «Сєвєродонецьк онлайн» Яна Мостова/Фото: Facebook-сторінка Яни Мостової
Вона вже починає поділяти думку, що можна навчати студентів чи людей з малим досвідом. Звісно, це потребує часу.
«Регіональні редакції дуже часто складаються з кількох людей, які й так навантажені, а тоді їм ще доведеться брати роль вчителя. У мене було кілька таких спроб, не можу сказати, що то вдалий досвід. У колег теж не дуже простий шлях у цьому напрямку. Не вистачає базових навичок, знання стандартів, багато помилок, часто це люди з інших регіонів — відсутнє розуміння контексту”, — пояснює головна редакторка «Сєвєродонецьк онлайн».
За словами Яни Чумаченко, поки можна маневрувати — шукати досвідчених, але не відкидати й шлях навчання початківців.
«Бо зараз тенденція не тільки у регіональних медіа, а у всеукраїнських, що людей бракує і доводиться вчити», — додала Яна.
«Реальна газета»
Головний редактор «Реальної газети» Андрій Дихтяренко задоволений тим, як зараз виглядає склад редакції. Вони збільшили кількість журналістів, а випусковою редакторкою долучилася до медіа досвідчена луганська журналістка Яна Осадча.
«Ми збільшили кількість новинарів і у нас завдяки цьому виріс трафік на сайті. За останній рік ми також з новими людьми зробили канал у ТікТок. Зараз це наш головний канал зв’язку з окупованими територіями. Як показує статистика, туди заходять найбільше саме з окупованих міст. У нас хороші тексти. На сайті виходять розслідування. Я задоволений», — говорить Андрій Дихтяренко.
Головний редактор «Реальної газети» Андрій Дихтяренко/Фото: Facebook-сторінка Андрія Дихтяренка
За його словами, він жодного разу не користувався зовнішніми каналами з пошуку або хантингу співробітників. Зазвичай, це люди, яких йому радили, або яких він сам запросив. Зараз в редакції працює 13 людей.
«Тому що в нас достатньо специфічне медіа. Воно ґрунтується на вивченні ситуації на окупованих територіях. Тобто, я маю бути впевнений, що ця людина, по-перше, в темі, по-друге, вміє працювати, враховуючи всі протоколи безпеки і так далі», — додає головред «Реальної газети».
Зараз у «Реальній газеті» працюють як люди, які не є переселенцями з окупованих територій, так і ті, хто жив там до окупації.
Варто додати, що усі ці три медіа потрапили на мапу рекомендованих регіональних медіа. Попри те, що редакції працюють коштом грантів, з якими трапляються перебої, жодне з видань роботу не припиняло, а постійно шукає нові форми комунікації з аудиторією.
Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ в Луганській області
Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.
«Я віддала йому 8 тисяч доларів, щоб мене відпустили. І він сказав, що вони тепер моя криша», — таку розмову з окупантами згадує жителька одного з окупованих росіянами українських сіл. 8 тисяч доларів — саме таку суму вимагали окупанти за її звільнення з полону. Добу жінку тримали в одній із сільських хат, намагалися дізнатися про її зв’язок з ЗСУ та про сина, який служить в українському війську.
Історія про викуп звучить ніби сюжет якогось фільму, хоча в цій українсько-російській війні щодня сотні сюжетів для подібних фільмів.
Вимагання грошей за звільнення з полону — ще один спосіб тероризування цивільного населення росіянами на окупованих територіях, а також спосіб заробітку російськими військовими.
Уперше про це заговорили ще в березні 2022 року. Віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції окупованих територій України Ірина Верещук заявляла про те, що представники так званих ДНР і ЛНР вимагали викуп за звільнення цивільних українців з полону. Тоді ж російські окупанти пропонували здійснювати обмін у форматі «цивільних на цивільних». Але Україна не затримує цивільних і не нападала на Росію, тому це ще один приклад терористичних дій росіян.
Зазвичай такі затримання цивільних українців росіяни маскують під контррозвідувальні заходи. Потім рідні шукають їх і росіяни пропонують звільнити їх за викуп. Ціни за викуп у російських терористів можуть дуже змінюватися. В одному з інтерв’ю журналістам у червні 2023 року мер Мелітополя Іван Федоров розповідав, що мелітопольці викупляли з полону рідних за 10, а то й за 50 тисяч доларів.
Щоб розповісти цю історію, на прохання героїні ми вирішили змінити її ім’я та не вказувати назву населеного пункту. В окупації досі перебувають її рідні, тож вона хвилюється за їхню безпеку.
Село М в Мелітопольському районі. До російської окупації там проживало близько 800 людей, тож встановити особу нашої героїні не так вже й складно. Задля безпеки називатимемо її Оленою. Вона знає, що росіяни або колаборанти активно моніторять усі соціальні мережі тих, хто виїхав, і потім погрожують та можуть побити чи забрати на підвал рідних, які там залишилися.
Олена працювала в сільській бібліотеці близько 20 років. 24 лютого, як тільки почалася війна, її син пішов у ЗСУ. Вона залишилася вдома з чоловіком, донькою і невісткою. Бібліотеку замкнула, а частину української літератури та історії про Голодомор і новішу літературу про АТО заховала в надійному місці.
Село М невелике, тому до квітня воно не цікавило росіян. Російські окупанти зосередилися на Мелітополі та більших містах і селищах для встановлення влади та підкорення населення. Але у квітні 2022 року до них заїхала велика колона російської військової техніки.
«Їх зайшло багато. Вони робили перевірку документів по всьому селі, заїжджали на вулицю. Йшов великий «Урал», на ньому сидів кулеметник і наставляв кулемет на той будинок, який знаходився під оглядом», — розповідає Олена те, що бачила.
Того квітневого дня росіяни перевірили в неї документи і не з’являлися на її подвір’ї до серпня 2022 року. І хоч окупантів у селі не було, але охочі очолити окупаційну адміністрацію там знайшлися. У травні 2022 року чоловік, який працював двірником у дитячому садку до повномасштабного російського вторгнення, став виконувати обов’язки директора, а згодом директоркою стала його донька. Вона залякувала вчителів, батьків з дітьми, аби вони йшли на співпрацю з росіянами.
«Вона приходила до моєї сестри, яка була завучем школи до окупації, і погрожувала тим, що «розмова може бути іншою», жорсткішою, якщо вона не хоче працювати в російській школі», — розповідає Олена.
Ні Олена, ні її рідні не пішли на співпрацю з росіянами. Власник місцевого підприємства, який фінансував будинок культури в місті, звернувся до Олени, аби вона на 9 травня провела урочистості до Дня перемоги:
«Я сказала, що не робитиму цього. Бо я не розуміла, як я можу провести це свято від української влади, щоб мене не затримали росіяни. А тим паче я не збиралася ніяких свят проводити від російських окупантів. І я відмовилася».
Тоді Олена ще не знала, що місцевий підприємець піде також на співпрацю з окупантами. Жінка доглядала за будинком сусідів, які виїхали з окупації, і зайвий раз нікуди не виходила з дому та ні з ким не розмовляла. Було страшно й невідомо, хто і які позиції має в селі з приходом росіян. Олена бачила, що окупанти затримують людей, яких вважають «наводчиками» чи пов’язують із ЗСУ. Крім того, причинами затримань були доноси людей одне на одного. Так через доноси когось із місцевих жителів на Олену, її викликали до окупаційної адміністрації.
«На тебе чотири доноси. Олено (ім’я змінено), у мене не було з тобою конфліктів, ми з тобою в добрих відносинах. Я тебе попереджаю. Але якщо дійде до ФСБ, то вже допомогти ніхто не зможе», — такою була розмова Олени в окупаційній сільській адміністрації з чоловіком, який почав працювати в охороні порядку при окупаційній владі.
У селі знали про те, що син Олени в ЗСУ. І про її активну проукраїнську позицію теж. Але жінка підозрювала, що розповісти про неї окупантам міг хтось із місцевих з особистих причин. Бо таке вже траплялося, за її словами. І 22 жовтня 2022 року до неї додому прийшли четверо окупантів. Це були чеченці, за уточненням жінки — кадирівці.
«А ці чотири як прийшли, вони представилися як розвідгрупа. І от з їхніх слів, наскільки можна їм вірить, що приїжджало ФСБ шукати мене і ще одну дівчину. Я повірила їм, тому що я їхала і бачила, що там якісь (ред, — припускає, що ФСБ) стояли, і що вони там робили, не знаю. Я так зрозуміла, шо мене ФСБ шукало, а вони не пустили їх сюди, сказали: «Це наше село і ми тут розберемося самі з людьми». І в цьому я бачу плюс, бо якби ФСБ — я не вибралась би».
Вони прийшли і відразу питання: «А хто здає наші позиції, хто складає списки колаборантів, а де твій син?» Я не знала на якому етапі вони знають правду про сина, і відповіла, що він служить. І тут вони кажуть: «Ти здаєш наші позиції». Тоді мене затримали».
Олену завели в один із будинків, де вони проживали, і там проводили допит. Кадирівці перевіряли телефон і допитували жінку, чому в неї в телефоні є повідомлення «Слава Україні — Героям слава». Це були автоматичні повідомлення від косметичної компанії, яка працювала в Україні. Жінка працювала на ту компанію онлайн, аби мати в окупації хоч якусь роботу і гроші. Окупанти намагалися відновити видалені файли на її телефоні. Коли ж їм це не вдалося, сказали чекати на фахівця.
Окупанти сідали біля неї поговорити. Одного з них Олена описує як сексуально голодного, бо він сидів дуже близько біля неї, важко дихав і постійно повторював, що «все буде добре».
Жінка розуміла, що потрібно щось зробити, аби спеціаліст не прийшов і не відновив файли. У неї було багато фото і переписок із сином. Олена вирішила підтримувати з ними бесіду і запитала, на яких умовах її можуть випустити та не перевіряти телефон.
Зайшла розмова за гроші. Вони згадали про цифру — 400 тисяч рублів. Олена сказала, що не має можливості дістати рублі, тому запропонувала в доларах. По курсу в рублях, який озвучили окупанти, вона повинна була знайти 8 тисяч доларів до вечора наступного дня, тобто 23 жовтня 2022 року. Олені сказали, що її відпустять о 5 ранку.
«Тієї ночі я скинула 2 кілограми. То на кілька хвилин провалювалася в сон, то прокидалася. Бо навколо — озброєні. І хто знає, що в їхніх головах. Я говорила з ними, розпитувала звідки, щоб та ніч швидше пройшла. Один з них був зовсім молодий, без бороди, на відміну від інших трьох. І він каже: «Прохлопали ми свою війну, коли в нас в Чечні була». А потім каже: «Ви все одно не переможете». А потім знов: «Росія цю війну не виграє», — пригадує жінка ніч, проведену з кадирівцями під дулами автоматів.
О 5 ранку Олену не відпустили. Лише о 10-тій. І відправили разом з нею одного з окупантів, аби той чекав у неї вдома, коли вона знайде гроші. Олені з чоловіком вдалося знайти і позичити необхідну суму в місцевих жителів. Того ж дня гроші віддали кадирівцям. Її відпустили, сказавши на прощання, що «тепер вони її криша», але ніяких контактів не залишили.
«Той старший з них, що в Сирії був, сказав, що «ти дуже попала, якщо тебе шукає ФСБ». Сказав залягти на дно. І я поїхала в Мелітополь», — згадує Олена.
Тоді вона поїхала з села на тиждень до Мелітополя, думаючи як виїхати з окупації. Син Олени додзвонився до неї і сказав, щоб вона негайно виїжджала. Він у своєму батальйоні зібрав гроші, аби вона віддала тих 8 тисяч доларів людям, у яких позичила. Олена знайшла перевізника і на початку листопада виїхала через Росію до Польщі, бо планувала вже там заробити грошей, аби віддати 8 тисяч доларів, що зібрав син за викуп.
«Це була моя перша поїздка за кордон ось у таких умовах. Там я пробула 5 місяців. Працювала на розкладці товару в магазинах «Бедрьонка», потім касиркою, не знаючи мови. Спочатку жила у квартирі з іншими дівчатами, а потім змогла орендувати собі кімнату в студентському гуртожитку. Доводилося працювати по 10 годин. Якось я знепритомніла. І коли я дізналася від сина, що борг відробляти не треба, а мені в Польщі вистачало лише на проживання, то вирішила повернутися».
У березні 2023-го року Олена повернулася до Запоріжжя. Зараз вона працює в культурній сфері у своїй громаді, яка продовжує роботу на підконтрольній Україні території.
Одним з наслідків війни Росії проти України стала нестача кадрів, у журналістських редакціях також. Хтось, евакуюючись, не може працювати віддалено, частина співробітників мобілізовані до лав ЗСУ. Де брати нових працівників та як організовувати робочий процес, щоб співробітники почували себе комфортно?
Також варто згадати, що був період, коли регіональні редакції були місцем, куди приходили студенти, навчалися, здобувши рік-півтора досвіду, а потім йшли із журналістики або переходили до іншої редакції чи їхали в Київ. Вічний біль редакцій в регіонах — брак кадрів. Часто обидві проблеми пов’язані між собою.
Чи справді для медій питання кадрів та кадрової політики є актуальним, як змінилась за останні два роки кількість вакансій в галузі медіа, що може допомогти редакціями ефективно працювати навіть під час кризи?
Влітку 2023 року в Міністерстві економіки повідомили про потребу мільйонів працівників.
«Протягом наступних десяти років Україні доведеться додатково залучити 4,5 мільйона співробітників на ринок праці. Оскільки країна наближається до повоєнної епохи відбудови, потреби в робочій силі лише зростатимуть, щоб відповідати вимогам економічного відновлення», — йдеться в повідомленні на сайті.
У листопаді 2023 року директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, під час події на Donbas Media Forum 2023, розповіла про кадрові проблеми в редакції через війну, тим самим окреслила проблему не лише ІМІ, а й великої кількості інших редакції також.
«У нас залишається постійний виклик — фізична агресія. Новий виклик, із яким ми зіткнулися, — величезна, хронічна нестача кадрів. З ІМІ пішло в ЗСУ близько 20% співробітників. Ще частина — виїхала. Постійно потрібна психологічна підтримка журналістів, які працюють у цих умовах, фінансова підтримка, тому що ми знаємо, що рекламний ринок закривався, і медіа виживають тільки на грантах», — сказала тоді Оксана Романюк.
Як працюють редакції в області
Дніпровський 11 канал мовить з 1994 року. Теленовини та суспільно-політичні програми, аналізуючи сайт, можна вважати основою мовлення телеканалу. Також працює сайт зі стрічкою новин та соціальні мережі. У 2023 році редакція шукала нових співробітників.
За словами т.в.о. директорки каналу Світлани Манько, зараз на каналі працюють 65 людей, 8 з них доєднались до команди за останні шість місяців. Троє працівників редакції — у Збройних Силах України. Вакансії до редакції все ще є, зокрема формується digital-відділ.
«Ми часто експериментуємо з контентом, ролями в команді, постійно перебудовуємо процеси, позбавляємося всього неефективного, відстежуємо та коригуємо завантаженість працівників, стимулюємо ініціативу та сумісництво функціональних полів. Наші цілі детально сформовані для поточного року та на найближчі три роки», — каже Світлана Манько.
Також в редакції є система мотивації, яка має дві категорії: «кількісна» та «якісна».
«Перша — кількісна. Усім типам робіт ми присвоїли певний бал і встановили місячну норму. Кожен журналіст має напрацювати норму на ставку, а якщо напрацює більше, усі додаткові бали перераховуються у премію за певним алгоритмом. Є й механізм штрафів для тих, хто норму не виконує, та за півроку ми його жодного разу не застосували», — пояснює Світлана Манько.
Якісні показники визначають всією редакцією. Переглядають сюжети, аналізують їх та обирають найкращі. Тут, каже Світлана Манько, враховують не лише голос за матеріал, а й аргументацію, чому той чи інший матеріал найкращий.
Фото надане редакцією 11 телеканалу. Колектив телеканалу
Ірина Ситнік — головна редакторка тижневика «Степова зоря» та сайту Петропавлівка.City у Синельниківському районі Дніпропетровської області. Газета виходить з 1930 року, сайт з’явився у 2017 році. Ірина Ситнік розповідає, що кадрова політика зараз проста — в редакції працює дві людини: головна редакторка і журналістка.
«Маємо договірні стосунки з фрилансером. За останні два роки штат редакції повністю оновлений, а з початком великої війни колектив зменшився. Коли шукали нові кадри в редакцію, було складно знайти людей. Важливою була навіть не освіта, а, принаймні, навички грамотно писати та бажання вчитися. Люди в нас хочуть мати високооплатну роботу і при цьому мінімально працювати. Такі собі пережитки радянщини: відпрацювати зміну й забути за роботу. Журналіст усе ж має бути публічною людиною в громадах. Тому так, брак журналістів в регіональних медіа великий», — каже Ірина Ситнік.
Фото: Facebook-сторінка видання Петропавлівка.City. Ірина Ситнік, головна редакторка
Підсилюють команду, пояснює Ірина Ситнік, завдяки участі у програмах скерованих на підтримку громад та розвиток регіональних медіа. Оскільки є фінансова підтримка, редакція тепер має додатково журналістів-медіаторів. Ця програма спрямована на розвиток громад, тобто, коли медіа не лише висвітлюють інформацію, а досліджують проблеми, шукають шляхи вирішення разом з громадськістю та владою.
«Не скажу, що маємо гарні стосунки з владою. Відкритості й діалогу немає у влади та людей. Днями наші медіатори презентували керманичам Програму «Медіатори» та запропонували підписати Меморандум про співпрацю. Направду великого ентузіазму ми не побачили. Але наша команда продовжуватиме працювати в напрямку розвитку громади, попри те буде чи ні меморандум», — каже Ірина Ситнік.
Оскільки колектив невеликий, а робота різноманітна, то працівники в команді універсальні, розповідає Ірина Ситнік. Усі, уточнює, і пишуть, і знімають, і монтують, і фотографують. Також редакція є ініціатором проведення заходів: ми проводимо круглі столи, опитування, робимо цікаві формати подачі інформації для наших читачів на актуальні теми сьогодення.
«Це підвищує довіру до наших медіа, і люди бачать у нас користь і підтримку. Звісно, хотілося би збільшити ще колектив, бо маємо багато ідей і цікавих подій для впроваджування в громадах», — ділиться Ірина Ситнік.
Фото: Facebook-сторінка «Степова зоря». Примірники газети «Степова зоря»
Що ж таке та кадрова політика
Історії цих двох редакцій яскраво демонструють різницю в підходах, формуванні та впровадженні кадрової політики. Власне, чим і є кадрова політика — набір підходів, правил та практик, якими послуговується компанія для взаємодії зі співробітниками. Йдеться про правила прийняття на роботу, звільнення, оплата праці, мотивація і розвиток персоналу.
На формування кадрової політики будь-якої компанії, у тому числі й редакцій, впливає низка факторів: цінності, культура, цілі, зміни в економіці, технологіях та соціокультурному середовищі, розповідає Вікторія Білякова, PR-менеджерка одного з українських онлайн-порталів з пошуку роботи та надання вакансій.
«Варто розуміти, що кожне медіа, як, власне, і підприємство, може мати свої особливості, адже кадрова політика — це внутрішня кухня, де в кожного все налаштовано по-своєму», — пояснює експертка.
Прямо чи опосередковано представниці редакцій кажуть, що є брак кадрів. Про це свідчать і дані Work.ua. З березня 2023 року по березень 2024 року кількість розміщених вакансій в медійній галузі зросла в 15 разів. Так, у березні 2022 року було 25 вакансій, у березні 2023 — 230, у березні 2024 — 375. Середня зарплата у сфері медіа станом за останні три місяці в Україні становить 20 000 грн.
Діаграма зростання кількості вакансій в галузі медіа з березня 2022 року до березня 2024. За даними Work.ua
«Серед помітних тенденцій, медіа все більше розвивають соцмережі, шукають працівників на відеопроєкти (у тому числі, власні YouTube-канали). Активно розвиваються вузькоспеціалізовані майданчики та шукають співробітників: спортивна тематика, комп’ютерні ігри та кіберспорт, автомобільна тематика. Звичайно, події, у яких ми живемо, безпосередньо впливають і на медіаринок: бачимо вакансії від новинних Telegram-каналів (не канали медіа), регіональних майданчиків», — розповідає Вікторія Білякова.
Шукають фахівців у галузі медіа й у війську. Так, наприклад, одна з рекрутингових платформ, що допомагає військовому командуванню знайти людей у свої підрозділи, а охочим долучитись до Сил Оборони за хештегом «пресслужба», має 15 актуальних вакансій станом на 22 квітня 2024 року. Це й SMM-фахівець і фотограф-відеограф, і спеціаліст з комунікацій тощо.
Допоки триває активна фаза російсько-української війни, проблема кадрів для редакцій не зникне. Криза, ймовірно, посилюватиметься чи видозмінюватиметься. І завдання кадрової політики кожної редакції розв’язати цю проблему для своїх медій. Зокрема, враховувати те, що працівники йтимуть до Збройних Сил.
Приходитимуть ветерани, які готові повернутися в медіа. Хтось захоче повернутися з евакуації чи евакуюватися. Або ж хтось просто вирішить змінити місце роботи та піти туди, де більше платять. І ось уже тут можна окреслити проблему значно ширше. Адже це не лише робота редакцій — створити комфортні умови праці. А й підготовка студентів та рівень освіти, підтримка зі сторони донорів та вміння написати гарну грантову заяву, щоб медійний проєкт профінансували.
Оля Василець, регіональна представниця ІМІ в Дніпропетровській області
Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.
Україну часто вважають «бідною країною, яка бореться з корупцією». Чи можливо тут взагалі стати «селфмейд» мільйонером?
Мохаммад Захур приїхав в Україну 19-річним підлітком. У 1990-х роках, серед хаосу, що настав після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, Захуру вдалося заснувати процвітаючий сталеливарний завод, який він продав у 2008 році. Потім він втратив більшу частину цього стану через погані ділові угоди, негідних партнерів, корупцію і війну.
В новому випуску англомовного подкасту Ukraine Calling ведучий Браян Боннер поспілкувався із Мохаммадом Захуром.
Брайан Боннер: Він є головою ISTIL Group і, ймовірно, одним з найпроникливіших бізнесменів в Україні. Захур був власником металургійного заводу у Донецьку, який продав за піковою ціною у 2008 році. Я не знаю, якою була остаточна ціна, але це були сотні мільйонів доларів. Але потім він втратив більшу частину своїх статків. У буремні 1990-ті у нього фактично відібрали один з металургійних заводів в Донецьку.
Більше того, він був моїм директором протягом дев’яти років. Він був власником Kyiv Post з 2009 року, допоки не продав його Аднану Ківану у 2018 році. Захур фактично врятував Kyiv Post від закриття, тому що після світової фінансової кризи ми перетворилися з прибуткової на збиткову газету. Власник-засновник, американець Джед Санден, продав її. Але, на щастя, ми мали прекрасних дев’ять років з Мохаммадом Захуром. Він звільняв мене двічі і про це ми теж поговоримо, але зрозумів, що треба повернути мене назад.
І останнє, але, безумовно, не менш важливе: він чоловік Камалії, співачки-акторки з багатьма талантами. Батько доньок-двійнят Арабелли та Мірабелли. Він народився в Пакистані і є громадянином Великої Британії. Я перечитав цю історію, коли ми вперше зустрілися. Він приїхав до Радянської України в 1974 році 19-річним підлітком із досить заможної пакистанської сім’ї і тут його бізнес пішов вгору.
Вплив війни на бізнес
Браян Боннер: Зважаючи на все вищесказане, я хотів би почати з теми війни. Це питання, яке ставлять всі. Як ви тримаєтеся зараз? Ми вже три роки перебуваємо у стані війни, яка є дуже динамічною, і наразі навіть не видно її кінця. Що ви робите? Я знаю, що ви займаєтесь волонтерством, де саме ви були? Сподіваюся, у вас все добре.
Мохаммад Захур: На початку, коли почалася війна, всі дійсно були значно активнішими, ніж сьогодні. Ми заснували наші фонди в Польщі та Німеччині, ми вже мали один в Україні. Ми також відвідували і допомагали всім біженцям у Румунії, Угорщині, Польщі, Німеччині та Бельгії. Ми надсилали в Україну все, що було можливо на той час. Але потроху все охололо, все змінилося. Зараз вже все не так як було у перший день війни, коли всі хотіли йти на фронт і воювати з росіянами.
Бізнес, безумовно, дуже постраждав. Наприклад один з наших бізнес-центрів, який був завантажений на 100 відсотків і повністю зайнятий, за три місяці він зі 100 впав до нуля. Потім, десь через рік, він почав відновлюватись. Але ціни зараз інші, орендна плата становить третину від того, що було раніше. І нам все ще потрібна допомога, щоб відновити його до кінця. Ми на півдорозі.
Браян Боннер: Ми говоримо про Центр Ріальто. Це один з колишніх офісів Kyiv Post, а у нас їх було багато. Ми були «кочівниками»і переїжджали кожні два-три роки. Отож наразі він заповнений щонайменше наполовину. І, здається, там у Камалії був нічний клуб.
Мохаммад Захур: Ні, насправді це кафе. Інша річ, що ти намагаєшся допомогти Україні, але Україна не допомагає тобі. Це дійсно є, кожен бізнесмен, напевно, скаржиться. Ми брали кредит в «Альфа-банку» і у нас були дуже гарні бізнесові стосунки з ними. Вони розуміли проблему, що нам потрібні орендарі: гаразд, не платите зараз, заплатите пізніше, як завгодно.
Потім банк націоналізували, і все докорінно змінилося. Для Національного банку України чи «Сенс Банку» війни вже немає. Вони хочуть, щоб усе повернулося до довоєнного стану, коли все було добре, коли ми платили їм сотні тисяч доларів відсотків і повертали борги.
Насправді, під час війни страждають усі тому вони також повинні до нас дослухатися. Якщо війна закінчиться — добре. Але зараз країна прямує до банкрутства. Вони думають, що наш кредит є безнадійним.
Як він може бути безнадійним, якщо ви отримуєте відсотки і основну суму? Але якщо ви хочете отримати основну суму 100-150 тис, то ми не заробляємо таких грошей. І це не наша провина, не я розпочав цю війну.
Браян Боннер: Ви якось сказали мені, що якщо ти займаєшся бізнесом в Україні і думаєш, що це буде легко — забудь про це. І вам це відомо краще, ніж більшості бізнесменів в Україні.
Російський вплив на Донбасі
Браян Боннер: Я хотів запитати вас про ваш досвід роботи в Москві та на Донбасі. Озираючись назад, ви провели багато часу в Донецьку, познайомилися з людьми, культурою та думками людей. Чому саме цей регіон Росія змогла захопити, у той час як інші регіони, такі як Харків та Одеса, змогли дали відсіч? Чи бачили ви підстави для цього в буремні 90-ті?
Мохаммад Захур: Я ніколи не думав про це, насправді. Були симпатії до Росії, але це було радше схоже на симпатію німця до німецькомовних людей у Цюріху. Ніхто не очікує, що Швейцарія захопить частину Німеччини чи навпаки. Це була свого роду дружба.
У Криму все було інакше. Там вони вважали себе росіянами, але не на Донбасі. Я провів там півжиття, будучи студентом, жив у гуртожитку, і ніколи не чув, щоб вони хотіли приєднатися до Росії.
Чому це сталося? Я не знаю. Можливо через цю жінку – я не пам’ятаю її імені (Ірина Фаріон – ред.). Вона нещодавно вийшла і говорила про російськомовних солдатів в українській армії і намагалася їх принизити.
Вона так само вийшла одразу після революції, другої революції, говорила, що всі російськомовні люди – це, я не знаю, збоченці, бандити чи хто вони там.
Але це не так. Люди думали, що Західна Україна витісняє їх, а Східній Україні немає більше місця. Деякі люди — не всі, але багато — просто втекли звідти. Багато моїх друзів та знайомих. Єдині люди, яких я знаю, які залишилися там, мали старих матерів чи батьків чи щось подібне, або ж вони не могли подорожувати, або ще щось. Але всі люди, які симпатизували Україні, просто виїхали звідти.
Браян Боннер: Коли ви востаннє були в Донецьку?
Мохаммад Захур: Здається у 2009, 2010 році.
Браян Боннер: Ви втратили кілька підприємств.
Мохаммад Захур: Я втратив значну частину бізнесу. Я втратив готель і бізнес-центр. У мене було багато землі та квартира. Також був інший бізнес і багато нерухомості. В Луганській області у мене була вугільна фабрика. Тож досить багато всього.
Браян Боннер: Нічого собі. Я б з розуму зійшов, але у мене ніколи не було скільки грошей, як у вас. Для мене це все ніби сон.
Ведення бізнесу на Донбасі в 1990-х роках
Браян Боннер: Я не знаю, якими були ваші статки на піку кар’єри, ви можете розповісти нам, якщо хочете, але я припускаю, що це було після того, як ви продали металургійний завод у 2008 році. Перш ніж ми перейдемо до того, що сталося після цього продажу, яким був Донецьк у 1990-х роках? Ми чули, що це була дикість, беззаконня, насильство, війна між бандами, крадіжки бізнесу. Ми знаємо Януковича, Ахметова, всіх цих людей з Донбасу. Як вам вдалося побудувати кар’єру в тому середовищі?
Мохаммад Захур: Мені пощастило. Насправді, я займався капіталомістким бізнесом, і період окупності був дуже довгим. У той час усі були зацікавлені у відкритті казино, лікеро-горілчаних заводів і тому подібних підприємств, де можна було б за добу отримати прибуток. Тому, поки ми не вклали гроші в цей завод, не перетворили його на витвір мистецтва, на нас ніхто не звертав уваги. Всім було байдуже що ми там робимо в цьому регіоні. Але як тільки це було зроблено, на нас почали дивитися як на об’єкт для рейдерського захоплення чи щось подібне.
Браян Боннер: У вас було два заводи. Один з них вкрали?
Мохаммад Захур: Ні, всього був один.
Браян Боннер: Один, зрозумів. Але ви змогли його продати. Ви розповідали мені, що бачили як китайці засипали світовий ринок сталлю, тому ви продали його за такою високою ціною. Я забув, яка ціна продажу, можете нам сказати, однак людина, яка купила у вас завод, чи компанія, яка купила його у вас, збанкрутувала, чи не так?
Мохаммад Захур: Так. Пан Вадим Варшавський, депутат російського парламенту, який використав банківські гроші для купівлі металургійного заводу. Коли я наймав людей, я взяв своїх друзів, Абіда і Фарука. Я працював разом з ними на Pakistan Steel і знав про їхні навички, я платив їм дуже високу ціну на той час. Я платив кожному з них близько $15 000 на місяць.
Коли я продавав сталеливарний завод, я сказав цьому чоловікові, що це люди, які можуть управляти заводом замість вас. Вони коштують недешево, тому ви повинні їх берегти. Але очевидно він був не надто далекоглядним тож він почав шукати дешеві альтернативи. Він знайшов людей у Москві та ще десь за дві-три тисячі доларів. А чим вони почали займатися? Вони почали красти у нього гроші. І в нього не було ні копійки прибутку, тому що вони просто отримували відсотки від покупців.
Браян Боннер: Це цікаво. Ви також досить довго жили в Москві, чи не так? Скільки років загалом?
Мохаммад Захур: Близько 13 років.
Браян Боннер: Ви коли-небудь бачили ставлення до України ніби це не справжня країна?
Мохаммад Захур: Ніколи. Воно було цілком нормальним.
Браян Боннер: Тож і те, і інше вас шокувало?
Мохаммад Захур: Так.
Ведення бізнесу: десь втрачаємо, десь здобуваємо
Браян Боннер: У вас був хист до сталеварної галузі, але вам не дуже таланило, коли ви інвестували в інші речі. Що ви скажете зараз, коли маєте можливість рефлексувати та озиратися назад? Ви сказали мені, що втратили більшу частину своїх статків, але тим не менш все ще не відчуваєте дефіциту в грошах. Власне що сталося? Ви просто потрапили у сфери, в яких погано розбиралися? Як ви дивитеся на це зараз?
Мохаммад Захур: Якби я озирався назад, і якби у мене був шанс повернутися назад, звичайно, я б просто взяв гроші і втік. Я б так і зробив.
Але я інвестував у речі, які випереджали свій час. Так я вклав 60 мільйонів доларів у цей телеканал «Поверхность». Мій партнер був не дуже чесною людиною. Мабуть половину грошей він вкрав. Ми купували права на Лігу чемпіонів і т.д., за великі гроші. У нас не було ніяких підписок, тому люди дивилися безкоштовно, майже безкоштовно. Тож ми програли. Ми також втратили студію Савіка Шустера, вона була збитковою. Виявилося, що це було місце, де крутили авантюри, де люди платили гроші просто за те, щоб потрапити на шоу.
Браян Боннер: Отже, Студія Савіка Шустера більше вам не належить?
Мохаммад Захур: Ні, ми продали її згодом, просто щоб позбутися її. Насправді це була дуже гарна студія. Ми витратили 15 мільйонів доларів на неї, але ніхто до нас не приходив, щоб щось робити, тому що ми були не такими як решта. Ми не пропонували їм “підкилимних” відкатів чи якихось подібних речей.
Україна — це таке місце, де потрібно бути або українцем, або корумпованим. Тоді ти успішний бізнесмен. Але якщо ви хочете вести чесний бізнес, то це місце не для вас.
Браян Боннер: Ви говорите з власного досвіду. Xtra TV, це принесло вам якісь прибутки?
Мохаммад Захур: Ні, ми втратили гроші там також.
Браян Боннер: Мохаммад Захур також є власником чи не найкрасивішої будівлі в Києві. Це Renaissance Hotel. Він все ще існує. Це ренесансна архітектура 1900-го року. Раніше він називався «Лейпциг», ми про нього писали. Дехто навіть вважає, що він проклятий, тож ми поговоримо з самим власником. Я пам’ятаю цю будівлю, коли вперше приїхав в Україну в 1996 році. Я сказав собі: «Боже, якби я був багатим, я б купив цю будівлю, переобладнав її і зробив би тут найкращий готель на світі». Мені це не вдалося. Але я працював на людину, яка купила його і почала реконструкцію. Що пішло не так? І як довго він ще стоятиме порожнім?
Мохаммед Захур: Ми купили цю будівлю, я як і ви мріяв про неї. Одного разу, коли я був у Женеві, BNP Paribas показав мені її, вона була виставлена на продаж. Але на той час ціна була 120 мільйонів доларів. А потім, у 2009 чи 2010 році, вона коштувала 36 мільйонів доларів. Тож це була гарна пропозиція, і я купив її.
Потім ми звернулися до ЄБРР (Європейського банку реконструкції та розвитку – ред.), і з ЄБРР ми домовилися, що зробимо з нього готель. Вони погодився дати нам 30 мільйонів доларів. Тоді ми вклали всі наші гроші, а це було понад 60 мільйонів доларів. Ми інвестували, а потім стався цей 2014 рік (Євромайдан і початок війни з Росією – ред.).
ЄБРР на той час давав нам лише 5 мільйонів доларів. Вони попросили нас повернути ці 5 мільйонів, просто дали задній хід і сказали, що український готельний ринок не є привабливим. Тут раптом вони стали комерційною організацією, яка шукала прибутку. Отож вони просто пішли. Відтоді, оскільки ми витратили всі наші гроші, ми шукали, як продати це все або знайти партнера. Поки що ми його не знайшли, ніхто не хоче туди інвестувати.
З того часу справи йдуть від поганого до гіршого. Потім стався COVID, а потім ця війна. Тож ми досі шукаємо партнера або покупця на будівлю. Це насправді прекрасний витвір мистецтва посеред міста і він просто стоїть там.
Браян Боннер: Як довго будівля пустує?
Мохаммад Захур: Принаймні з нами, вже 13 чи 14 років.
Браян Боннер: Чи не руйнується вона зсередини?
Мохаммад Захур: Зсередини все гаразд. Насправді вони руйнуються здебільшого ззовні.
Браян Боннер: Ви були всередині? Там все ще все гаразд?
Мохаммад Захур: Так.
Браян Боннер: Я думаю, що говорю за всіх, ми сподіваємося, що ви повернетеся на правильний шлях. У глибині душі ви бізнесмен. Який бізнес все ще приносить вам гроші?
Мохаммад Захур: Перед самою війною непогано працював наш бізнес-центр. У перші дні справи йшли не дуже добре, але коли ми його побудували, все було чудово. Ми купили досить недешево, насправді, купили руїни за 25 мільйонів доларів і вклали туди 35 мільйонів.
Однак не всі гроші пішли на будівництво. Тому що або наші партнери, або хтось інший, також витрачали гроші. Що цілком нормально в цій частині світу. Все, що ми заробили, ми втратили, власне, на цих речах.
Якщо я витратив на бізнес-центр $60 млн, то сьогодні його вартість може становити $30 млн. Тобто все дуже подешевшало.
І в основному це пов’язано з проблемою корупції. Тому що всі ходять за тобою. Пригадайте випадок з тією землею, яку ми купили. Міністерство оборони продало її комусь, а він продав її нам. Після цього на нас було три чи чотири рейдерські атаки. У нас є всі судові справи, ми з ними боролися, і зараз все має бути чисто. Але нещодавно ми почули, що хтось інший поклав око на цей шматок землі. Отже, в Україні треба бути завжди напоготові.
Браян Боннер: І мати хороших адвокатів. Отже, якщо ви багатий і у вас є щось, що комусь потрібно, ви — мішень?
Мохаммад Захур: Так.
Браян Боннер: Це хороший аргумент щоб бути бідним: у вас немає що красти. Ви також якось сказали мені, що не можна підходити до бізнесу на емоціях. Але коли ви купили готель «Лейпциг», це було емоційне рішення.
Мохаммад Захур: Не зовсім емоційне. Ми зробили наші розрахунки, і на той момент я думав, що номінальна вартість готелю зросте. Я живу в Лондоні і знаю тамтешній готельний ринок. Вони рідко приносять 1% доходу. Але номінальна вартість все зростає і зростає. Qatar Investment купують щось у фонду ОАЕ, вони грають між собою в цей пінг-понг. А ціни зростають і зростають. Гросвенор-хаус у Лондоні продали за 700 чи 800 мільйонів доларів. Якщо ви подивитеся на дохід, то їм потрібно 10 поколінь, щоб заробити гроші як бізнесу, а це готель. Є ще дещо, люди купують це, змушують працювати для когось, хто шукає трофейний актив, і продають її. Вони заробляють на продажі, а не на щоденній експлуатації. На жаль, зараз в Україні такого немає. Але я впевнений, що коли ми добудуємо цей готель, його номінальна вартість зросте. Я ніколи не поверну свої 95 мільйонів доларів, які я туди вклав.
Браян Боннер: Ви повернете їх.
Мохаммад Захур: Ні, не поверну. Можливо, в ті часи, коли була «Партія Регіонів», вони крали гроші всюди, тоді, можливо, якийсь прокурор міг купити його у мене за 100 чи 150 мільйонів доларів. Але я думаю, що сьогодні вже все не так.
Брайан Боннер: Отож чи маєте ви зараз прибутковий бізнес?
Мохаммад Захур: Так, маю. У нас є кілька бізнесів.
Брайан Боннер: Виробництво в Україні?
Мохаммад Захур: Так.
Придбання Kyiv Post
Браян Боннер: А решта це ваші інвестиції. До слова про емоційні інвестиції, я думаю, що це, напевно, був Kyiv Post, коли ви купили нас у 2009 році. Це був перший рік, коли ми були збитковими. Отже, вам не пощастило. Але я пам’ятаю, як ви казали, що ми тут не для того, щоб заробляти гроші. Чому ви купили його в 2009 році? І дякувати Богу, що ви зберегли команду, в тому числі і мене. Чи задоволені ви тим, як все йшло за дев’ять років? І чому ви продали його у 2018 році?
Мохаммад Захур: Перш за все, я купив його у 2009 році, тому що це була суто справа на благо громади. Для мене Kyiv Post був таким же, як і будівля на Прорізній, ми серцем прив’язані до цієї газети. Коли я почув, що вони планують її закрити чи щось таке, саме тоді я сказав, що це не має статися.
Це було суто для громади, для громади емігрантів, які читали цю газету – і які, власне, не зробили нічого поганого. Тож це було на користь громаді, яка завжди гарно до мене ставилася. Коли у мене були проблеми з моїм металургійним заводом, Kyiv Post писав статті, новини тощо.
Браян Боннер: Здається ви навіть говорили мені, чим трохи зачепили мої почуття, що там було краще до мого повернення. Вони провели багато хороших розслідувань з 1995 по 2008 рік. Я сам був завзятим читачем.
Мохаммад Захур: А потім ми спробували розширити його. Можливо, це було не зовсім правильно. Залучити інші мови і спробувати збільшити читацьку аудиторію. Це могло бути неправильно, але ми це зробили. Насправді ми хотіли зробити це знову ж таки для громади і для місцевих жителів, які читали якісь нікчемні газети. Ми хотіли, щоб вони читали якісні новини та журналістські розслідування. Так це було.
І, звісно, ми сильно постраждали від дій кожного з урядів. Всі уряди, незалежно від того, чи були вони спочатку в опозиції, а потім перейшли до влади, чи навпаки, всі нас недолюблювали. І всі хотіли, щоб ми писали щось хороше про них. А ми писали все, що було поганого. Звичайно, ми писали і про щось хороше, що відбувалося в країні. Але загалом я купив цю газету і дав повну свободу редакції та редактору: пишіть.
Якщо ви бачите, що щось не так, то вперед. У нас були проблеми і з паном Фірташем. Ми з ним посварилися.
Браян Боннер: Давайте поговоримо про це. Коли я був головним редактором під керівництвом пана Захура, все дійсно так і було. У нас було більше незалежності та свободи, ніж у більшості газет у світі, в тому числі в Америці. Як видавець, він міг би втручатися в наші думки, в те, що ми обирали для висвітлення, і людей, яких ми наймали. Але він цього не зробив.
Це його безмежна заслуга. Саме тому «Kyiv Post» під його керівництвом здобув міжнародне визнання та багато нагород. Він був надійним джерелом під час Революції Гідності і початку війни з Росією, яка триває вже 10 років.
Але у нас були і важкі часи. І я дозволю вам вирішити, чи хочете ви це обговорювати детально. Ми можемо вільно говорити про Януковича, тому що вони всі в Росії. Я дуже добре пам’ятаю Миколу Присяжнюка, який вплинув на моє звільнення 15 квітня 2011 року. Міністр сільського господарства часів Януковича також утік від звинувачень у корупції за розкрадання сотень мільйонів доларів. Вони всі зникли. Ви пам’ятаєте час, що передував цьому? Коли на вас почали тиснути через те, що ми робили? Розкажіть, наскільки все було погано.
Що ви відчували, що повинні були з цим зробити? Чи не здавалося вам, що через це ви втратите весь свій бізнес?
Мохаммед Захур: В основному, всі ці хлопці були бандитами. Просто звичайна купка шахраїв, яка на той час керувала країною. Ми поводили себе дуже хоробро, і я в тому числі, коли не послухали їх. Вони стільки разів передавали через Михайла Морозова чи інших людей, що їм щось не подобається. Я пам’ятаю одну зі статей про докторську ступінь сина (Януковича — ред.). Він був другом Михайла Морозова і вони намагалися щось почати.
Я отримував всі ці погрози — можна назвати їх погрозами — що ваш бізнес постраждає і тому подібне. Не напряму від когось, а, наприклад, від Михайла чи через якихось інших людей — що це не добре і це не добре.
Повертаючись до інциденту, ми обидва думаємо, що мали рацію. Всі вважають, що я звільнив вас через те що ви опублікували ту статтю, яку ви не повинні були публікувати. Але це було не так. Причина полягала в тому, що ці хлопці подзвонили мені і сказали, що Присяжнюк зараз перебуває в Китаї і повернеться, щоб розібратися з певними питаннями. Для мене ця історія не була повною. Це була наша сторона правди, а з їхнього боку не було нічого.
Тому варто було б почекати ще тиждень, а потім можна було публікувати історію. Ми домовилися про це вночі. Але щось трапилося вночі, я не знаю, люди думають, що ЦРУ подзвонило вам, Брайану Борнеру, і сказало: «Вперед, публікуй історію». Я в це не вірю, але люди так говорять.
Браян Боннер: Нам би пощастило, якби за нами стояло ЦРУ. Я не заперечував ці чутки, бо якби люди думали, що за нами стоїть хтось впливовий, це було б краще для нас. Але ми з вами знаємо, що ніхто за нами не стояв.
Мохаммад Захур: Це і було причиною, це була єдина причина звільнення. Це ніяк не пов’язано з тією статтею, це була просто службова справа. Коли начальник каже своєму підлеглому не робити чогось, а підлеглий робить це за власним бажанням, от і все. Але це стало величезним скандалом, що я навіть до цього долучився. Мені хотілося, щоб все продовжувалося. Я просто хотів усунути всі ці проблеми на Kyiv Post. Я сказав: «Гаразд, вони не хочуть працювати, давайте покінчимо з цим». Але я дуже хотів, щоб все продовжувалося і тому я сам продовжував. Вибачте, якщо ви мене тоді неправильно зрозуміли, в цьому власне і була причина.
Браян Боннер: Ми вже говорили про це. Я відчував, що зробив єдине, що міг зробити, і ви відчували, що зробили єдине, що могли зробити. Але як джентльмени, протягом п’яти днів ми досягли компромісу і уклали угоду, і газета ніколи не припиняла виходити. Вийшов наступний номер. Це ваша заслуга, бо, як ми дізналися пізніше, власник міг просто закрити Kyiv Post.
Я знаю, що ви хотіли, щоб олігархи, люди, які хотіли б придушити нашу свободу слова, були подалі від газети. Ви не хотіли продавати її нікому з них. І ви знайшли хорошого покупця в особі Аднана Ківана. Я згоден, що у нас були досить хороші роки, однак все закінчилося погано. Ви були здивовані тим, як це закінчилося, звільненням всього персоналу?
Мохаммад Захур: Перед Ківаном багато хто хотів купити у мене цю газету. Просто щоб знищити її. А я не хотів цього. Всі, хто приходив до мене, питали: «Ти хочеш це продати?». Люди приїжджали звідусіль, а я казав — ні. Добре, я можу продати, це бізнес, якщо ви хочете купити — добре. Але чому ви хочете її купити? І тоді, звичайно, ці люди мені нічого не казали.
Але дехто казав мені, що її хочуть купити, просто щоб перетворити на щось інше. З (Сергієм — ред.) Курченком наші справи пішли досить далеко, і він щось пропонував, але я не продав. Останній раз, хтось хотів купити цю газету і подарувати її Порошенку. Він нас недолюблював. Хоча сам використовував нашу платформу, щоб стати президентом, він використав нас. Ми йому багато разів телефонували, він виступав на наших конференціях.
Проблема опозиції в тому, що коли ти в опозиції, ти показуєш, що ти реформатор. Як тільки вони сідають у крісло, вони стають зовсім іншими людьми. Вони роблять те саме проти газети, проти мене. Ми були досить активними і коли ми говорили про людей, які перейшли на інший бік, він (Порошенко – ред.) ображався.
Браян Боннер: Так, він нас недолюблював. Він хотів, щоб мене звільнили і за ваших часів і при Ківані. Яка історія була з Ківаном?
Мохаммад Захур: Я отримав пропозицію, досить хорошу пропозицію. Але я дізнався, що це все було лише для того, щоб подарувати її (газету — ред.) Порошенку на день народження абощо. Я все ще не знаю, що станеться з газетою і тут, як грім серед ясного неба, з’явився Ківан, який захотів її купити. Він був бізнесменом. Я його не знав, і перше, що подумав: «Навіщо вам це?». Тоді я подумав, що це знову хтось підсилає когось, щоб купити газету і знищити її.
І ось ми почали переговори. Він розумів, що за ним стежить СБУ і проти нього відкриваються справи. Він на той час був точно не найщасливішою людиною на Землі. Він думав, що за допомогою Kyiv Post, а також тому, що американське посольство, посольство Великобританії та інші посольства дуже люблять Kyiv Post, він може забезпечити підтримку для свого бізнесу. Як на мене, це була єдина причина, чому він його купив.
Хоча у нього є й інші новинні канали, телеканали тощо, але він хотів купити саме його.
Ми домовилися, що він не буде робити нічого поганого з Kyiv Post. Деякий час він дотримувався своєї обіцянки і вклав туди багато коштів. Я був щасливий, що передав його в хороші руки. Ви були там, тож це була ще одна гарантія, все йшло добре. Звільнення всієї команди було таким же шоком для мене, як і для всіх інших.
Браян Боннер: Я не знаю, чи зміг би я вплинути на хід подій. Напевно, мені слід було зателефонувати вам і сказати, що він планує це зробити. Це була ще одна довга історія, яка триває дотепер. Це вже не та газета, яку ми знали, але вона існує і сьогодні. І ви також знаєте, що все могло б бути краще. На нього продовжували чинити політичний тиск. Одного разу він навіть запропонував продати її вам знову, але ви не захотіли.
Мохаммад Захур: Так, тому що я вже був не в тому стані. Я пережив дев’ять років стресу, який довелося витримати. Коли у нас були проблеми, я хотів робити свою справу чесно і сподівався на допомогу від якоїсь дипломатичної місії. Ніхто не прийшов, і ніхто мені про це не сказав. І всі знають, що проблеми, які я маю, пов’язані з Kyiv Post. Якби я продав її їм (олігархам – ред.), то, можливо, взагалі не мав би жодних проблем.
Браян Боннер: Тож чи купили б ви її за будь-яких обставин?
Мохаммад Захур: Ні, не куплю, з мене досить.
Браян Боннер: Як ви думаєте, чому всі три власники Kyiv Post – іноземці? У нас були американець, пакистанець та сирієць. Але жодного українця.
Мохаммад Захур: По-перше, в Україні є багато інших газет, які виходять українською або російською мовами, і їхня читацька аудиторія набагато більша. Я не думаю, що якийсь українець вийде і стане таким революціонером, що спробує сказати щось проти власного уряду.
Проблема в тому, що він може взяти це на себе і говорити про ці речі уряду. Але коли він сам прийде до влади, в цій газеті вже буде написано щось зовсім інше. Тож, можливо, це буде недовговічна газета, яка робитиме те саме, що ми робимо роками. Але згодом вона стане частиною уряду і перетвориться на його рупор.
Браян Боннер: Я також маю подібну теорію. Можливо, ці іноземці більше цінували свободу слова і були дещо більш захищені від тиску. Я не знаю, правда це чи ні, але це вже історія. Знаєте, з вами у нас були одні з найкращих часів. Як ви вже згадували, Дмитро Фірташ витягнув нас до Лондона в суд за наклеп, і ми виграли. Зараз він також перебуває у вигнанні за звинуваченням у хабарництві в Америці. Але йому вдалося обіграти австрійську правову систему, щоб залишитися в Австрії. Тож у нас були свої битви, і багато з них ми виграли. Однак дещо і програли.
Підбиваючи підсумки, ви зробили багато громадських справ. І одна з них — YUNA. Чи побачимо ми її ще колись? Це щорічна українська національна музична премія.
Мохаммад Захур: Ми проводили її минулого року. І цього року, 23 травня, ми знову плануємо провести її в Жовтневому палаці.
Як закінчиться війна в Україні?
Браян Боннер: Я знаю, що ви буваєте в Лондоні, Дубаї та Україні. Як, на вашу думку, закінчиться ця війна?
Мохаммад Захур: Ви знаєте, це те, про що мене запитували BBC, «Голос Америки», Arab News та інші видання. Насправді я не знаю. Я не знаю. З такою, скажімо так, допомогою, яка надходить до вас, сьогодні вона надходить, завтра не надходить. Сьогодні Конгрес за вас, а завтра республіканці проти. Це не те, на що можна було б очікувати.
Я також не виправдовую повністю українську систему. Були й неправильні дії з їхнього боку, наприклад, коли американці намагалися сказати їм, що не треба розпорошувати всі сили на величезному кордоні, що треба систематично переходити з одного місця на інше і так далі. А вони вирішили, що вони генерали і ніхто більше не знає, як вести війну тощо. Тож вони теж винні.
І якщо допомога не надходить, то ніяк, якими б вони не були завзятими, якими б вони не були патріотами, але не можна виграти цю війну без підтримки Заходу, Америки, НАТО та інших країн.
Черемша або «ведмежий часник» масово поповнила прилавки стихійних ринків на вулицях та з’явилася в асортименті продуктів, які бабусі продають з асфальту. Неабиякий ажіотаж черемша або, як кажуть на Бойківщині, «левурда» викликає через свої корисні властивості. Вважається, що ця лісова рослина налагоджує роботу шлунка, покращує обмін речовин, а ще позитивно впливає на бронхи та легені. Також у її листках міститься багато аскорбінової кислоти.
Табу на черемшу: у чому проблема?
Дехто черемшу асоціює з першими весняними вітамінними салатами. Та купуючи таку зелень, українці стають співучасниками правопорушення, бо ж черемша від 1980-го року у Червоній книзі, а отже вирізати, збувати і споживати її категорично не можна. За це навіть передбачений штраф від 570 до 1650 гривень. Навіть якщо ви придбаєте лісову рослину, вирощену в когось вдома на городі, це вас не звільняє від відповідальності, бо ж вирощувати черемшу можна лише у наукових цілях, а не зі споживацькою метою. І те, спершу необхідно отримати спеціальний дозвіл на це у Міністерстві захисту довкілля.
Фото: Євген Клопотенко / Соцмережі
Одним із перших про доступ до черемші заговорив шеф-кухар Євген Клопотенко. У себе в Instagram гастро реформатор навіть запустив хештеґ «черемшалегалайз» і пропонує шукати шляхи, аби цю рослину можна було вживати законно. Євген готовий до будь-яких варіантів: закуповувати рослини чи насіння в країнах, де вона не є червонокнижною або вирощувати рослини на власному городі законним шляхом.
Власне, так робив ресторатор Всеволод Поліщук. У своїх соцмережах пише, що таку городню черемшу можна навіть без проблем відрізнити від червонокнижної, бо домашня має світліший відтінок листя. І саме черемша стала предметом дискусії між ним і Євгеном Клопотенком. Всеволод зазначає, якщо з таким підходом ставитися до всіх інгредієнтів, то не буде з чого готувати.
«Якщо добре поритися в списках червонокнижних рослин та тварин України, ви можете знайти шафран, кедр (припиняємо готувати песто, так?), тюльпани (які спеціально вирощені продаються без проблем на кожному кроці) і навіть деякі види печериць. А також осетр та устриці. Їх також не складно знайти в сотнях ресторанів по всій країні. І якщо ви загуглите, наприклад, про осетра і ресторани, ви знайдете чимало статей з критикою з боку екологів чи чиновників на адресу тих, хто продає дикого осетра, і заохочення продажу саме аквакультурного (себто спеціально вирощеного). Не видно жодних протестів ні щодо шафрану, ні щодо устриць, ні щодо песто, яке є в кожному другому ресторані і в будь-якому супермаркеті. В усіх ситуаціях, окрім черемші, держава не проти продажу спеціально вирощеного. Хіба для Черемші є якась інша Червона книга?»
«Легалізувати черемшу» — реально?
І якщо тюльпанів чи шафрану є декілька окремих видів, які занесені до Червоної книги, то з черемшею дещо інша ситуація. Про те, що тут треба щось однозначно змінювати каже Микита Перегрим — біолог, який задіяний у вивченні багатьох рідкісних рослин флори України. Зауважує: якщо використовувати виключно наукові дані, якими володіє сьогодні, то ми маємо повне право виключити цю рослину з Червоної книги, проте це може мати неабиякі наслідки для охорони природи в країні.
«Коли цибулю ведмежу внесли в Червону книгу України, то створили об’єкти природно-заповідного фонду виключно для збереження популяції цього виду. Якщо ж ми виключаємо цей вид, то виходить, що ті території втрачають свою цінність, і що ми робитимемо з ними? Будемо скасовувати їх заповідний статус? Ба більше, є навіть національні парки і ще ціла група видів, близьких за статусом до цибулі ведмежої. Може виникнути питання доцільності існування деяких національних природних парків України».
Квітуча черемша / Фото зі стоків
Черешма / Фото: Facebook Регіональний ландшафтний парк Сеймський
Микита Перегрим розповідає: коли готувалася остання редакція Червоної книги України, як між вченими, так і між неурядовими організаціями велися палкі дискусії щодо виключення черемхи з цього природоохоронного списку. І саме стан природи в Україні породжує сумніви, як вчинити. Втім, у біолога є своє бачення вирішення цього питання.
«В країні на сьогодні існують регіональні переліки рідкісних рослин. Ці переліки затверджуються обласними радами. Фактично, усі області, усі адміністративні одиниці країни мають такі переліки. Власне, до цих переліків є положення, які затверджуються відповідними розпорядженнями, і в них чітко прописано, що можна робити з цими регіональними рослинами, що не можна і які наслідки».
Фактично та юридично списки, про які розповідає Микита Перегрим існують, але практично вони не діють і на них ніхто не звертає увагу. Науковець додає: зараз у дослідницьких колах і в колах природоохоронців чимало точиться дискусій про те, що важливо цим регіональним спискам надати такий статус, як у деяких видів рослин із Червоної книги України, лише не в межах усієї країни, а в окремих регіонах:
«Цибуля ведмежа в цілому по Україні не рідкісна, проте в країні проходить межа поширення виду. Наприклад, на Лівобережному поліссі ця рослина досить локальна та рідкісна і дійсно під загрозою, тому цей вид може мати статус регіонально рідкісного у певних областях, а на решті території України не буде охоронятися. У той час, як у межах тих областей він мав би статус, як і в Червоній книзі. Якщо це колись зміниться і юридично працюватиме, то ми позбудемося багатьох таких проблем. Бо Україна надзвичайно велика країна, і багато видів рослин, які, наприклад, у Карпатах абсолютно звичайні, на рівнині стають рідкісними, що було підставою до їх включення у Червону книгу. Проте, у дійсності вони потребують охорони лише на рівнині, а в Карпатах, тим часом, їх можна і не охороняти».
Заборонений плід — найсмачніший?
«Ще один цікавий момент у вирощуванні черемші є те, що в дикій природі рослина смачніша і це факт», — каже Микита Перегрим.
«Я маю досвід вирощування багатьох рідкісних рослин флори України в ботанічних садах. Тому хочу вам сказати, що вирощування цибулі ведмежої на приватних ділянках не є рентабельним. Тобто, вид такий ви будете мати в себе в колекції, але він не буде настільки продуктивний, як у природних умовах, де є екологічний оптимум до його існування. Тому тут теж не знаю, наскільки актуальним є питання вирощувати його на приватних ділянках».
Квітуча черемша / Фото зі стоків
Виводити черемшу з червоної книги чи ні — це питання комплексне і стосується усіх: науковців, державотворців та навіть голів місцевих рад. Але, схоже, поставити крапку в цій дискусії наважаться точно не в цьому сезоні. Тим часом, черемша активно підкорює серця споживачів за кордоном. Люди її збирають відкрито в парках і додають до свого раціону, не переймаючись через жодні штрафи чи обмеження.
У небезпечну подорож на Луганщину рушаємо разом з представниками поліції Луганської області. Щотижня вони приїздять до деокупованих сіл: Греківки, Макіївки та Невського і привозять жителям необхідне.
Відстань від околиць села до позицій російських окупантів/Фото – скрін з DeepStateMAP
Дві години бездоріжжям та під звуки вибухів
Дорога від Слов’янська до Макіївки займає близько двох годин бездоріжжям До регіону в’їжджаємо під звуки вибухів. Заступник начальника Управління превентивної діяльності ГУНП в Луганській області Сергій Васильченко розповідає про поточну ситуацію у визволеній Макіївці:
«Зараз ми знаходимося на Луганщині, це — село Макіївка Луганської області. Ми приїжджаємо сюди раз на тиждень. Привезли гуманітарні будівельні набори, привезли хліб, розгорнули Starlink, дали змогу жителям зателефонувати раз на тиждень родичам, близьким, розповісти про ситуацію. Зараз тут складно — обстріли, я б сказав щодобово, щогодинно. Люди у небезпеці, багато руйнувань. І у нас багато роботи — оглядатимемо місця подій, фіксуватимемо злочини Російської Федерації».
Заступник начальника Управління превентивної діяльності ГУНП в Луганській області Сергій Васильченко у Макіївці/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіоЗруйновані російською армією будинки у селі Макіївка Луганської області/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіоЗруйновані російською армією будинки у селі Макіївка Луганської області/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Чому місцева жителька Олена не евакуйовується з Макіївки?
Попри небезпеку у Макіївці залишається восьмеро людей, але вже й вони міркують про евакуацію. Серед них Олена. У Макіївці вона залишається через худобу — нема на кого залишити корів та кіз. Продати їх вона теж не може. Найближчий населений пункт – Лиман, до якого близько тридцяти кілометрів. Шанси, що хтось звідти купить одразу з десяток корів та кіз, дуже малі.
«Скільки побило, скільки порізали і баранів, і кіз. Не кажучи про хати, подвір’я. Все знищується. Ось, худоба моя ходить. Це ж члени нашої родини. Собаку відпустили, щоб не вбило її. Вона перелякана та контужена. Ну, як кинути?» — говорить Олена.
Жителька Макіївки (Луганська область) Олена/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Але, якщо росіяни підійдуть до села ближче, треба буде виїжджати, каже Олена. Жити в окупації вдруге не хоче, але вірить, що Збройні сили України стримають ворога і убезпечать Макіївку від повторної окупації.
«Обстріли стали жорсткішими. Б’ють прямо по селу. Два дні тому були такі обстріли, що бігли, куди бачили. Залишатися тут важко. Але, що я вам скажу, хлопці наші відбивають. Як вони (окупанти — Ред.) не нападають, вони відіб’ють, ми їм вдячні. Сьогодні всю ніч так билися, що це жах. Все одно відбили. Оце ви приїхали, бачите — тихенько. Це завдяки нашим воїнам».
Зруйновані російською армією будинки у селі Макіївка Луганської області/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Поліцейські закликають людей виїжджати з Луганщини, але 60 людей досі залишаються у селах
Разом з Оленою в Макіївці залишається і її син Олексій. Він вже думає долучитися до Збройних сил України. Треба тільки продати худобу, щоб забезпечити матір грошима, каже чоловік:
«Я піду служити, а вона куди? Куди вона дінеться? Їй до пенсії ще далеко. Бомжувати? А робота? Куди? Немолода бігати.
Два дні тому мамка пішла набирати воду в колонці. Ось свердловина у нас. 15 метрів. Бабах. Пощастило, що пішло в землю. Убило б. Льоху немає, ховаємося, тікаємо. Льоху немає — біжимо до сусідського. Раніше корову вбило. Зарізали».
Житель Макіївки (Луганська область) Олексій/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Російська армія постійно намагається просунутися поблизу Білогорівки, Невського та Тернів. 18 квітня окупанти вдарили двома керованими авіаційними бомбами по Невському, що поруч з Макіївкою.
У Макіївці (Луганська область) залишається восьмеро місцевих жителів/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Щоразу поліцейські вмовляють людей евакуюватися. Втім, поки у трьох населених пунктах Луганської області залишається близько шістдесяти мирних жителів.
Раз на тиждень до Греківки приїздять поліцейські — привезти Надії Омелянівни хліба та надати необхідну допомогу. Усі її сусіди, а це з півсотні мирних жителів, покинули свої домівки: хто на початку війни, а хто — минулого року. Сама Надія їхати не хоче.
-Як ваші справи? -Та як справи, коли грюкає кожного дня?.. -Що зазвичай робите вдень? -Та що я роблю? То по хаті пораюся, а то на дворі щось робила — сидіти не сиділа. Раніше хоч телефон працював, а тепер зв’язку немає.
Надія Омелянівна/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Син жінки живе в Харкові. Оскільки і це місто під постійними обстрілами, вона не бачить доцільності переїзду.
-Чи не думали поїхати до сина? -Не хочеться кудись мені їхати. Він і цього разу приїжджав із Цибулями. Цибулі приїжджали до худоби і він приїжджав — до мене. Поїхали. Ну, не хочу я їхати і все. Що до нього їхати, як оце по радіо: «Харків і б’ють, і б’ють, і б’ють». Воно ж і туди дійде.
Слухайте також: В окупованій Попасній на Луганщині живе 260 людей, до вторгнення було майже 20 тисяч населення
Будинок жінки пошкоджений обстрілами. Пенсіонерка каже, що мріє відновити житло і просить привезти їй будівельні матеріали.
-Відбудовуватися все одно треба буде. -А коли плануєте будуватися? -А хто зна. Живу, як у розбитому кориті.
Будинок Надії Омелянівни пошкоджений обстрілами/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
У день, коли ми приїхали до Греківки, росіяни скинули на населений пункт аж чотири модифіковані авіабомби РБК-500, розповів заступник начальника Управління превентивної діяльності ГУНП у Луганській області Сергій Васильченко:
«Ось боєприпас, який не розірвався. Ось ще один. Ось ще один. І якщо його чіпати, він спрацює, а зона ураження — 70 метрів».
Залишки авіабомби РБК-500/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Такими небезпечними знахідками сьогодні засіяні поля значної частини Луганщини, а не тільки Греківки, розповідає Сергій Васильченко:
«Це не спрацювало, не розкрилося. Воно має на п’ятсот метрів розкритися і «засіяти»».
Авіабомба, що не спрацювала. Кожна така бомба містить 650 субелементів вагою 417 грамів кожен. В них уражаючі елементи у вигляді 304 сталевих кульок та пороховий заряд вагою 40 грамів/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіоБоєприпаси, що не розірвалися/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
Залишки навігаційної системи однієї з авіабомб правоохоронці забирають на обстеження — як черговий доказ використання нових боєприпасів по мирних жителях російськими окупантами.
Їдемо далі і бачимо худобу, яка загинула від обстрілів.
«Село Греківка Луганської області постійно під ударами. Як мінометні обстріли, так і авіаудари. Тут гинуть не тільки цивільні та військові, гине і худоба»,— пояснює Сергій Васильченко.
Сергій Васильченко/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
У 2022 понад півроку Греківка була окупованою. У жовтні 2022 року Збройні сили повернути село під контроль України. Відтоді тут не вщухають бої.
