Docudays UA оголосили тему цьогорічного фестивалю, а Громадське радіо готує виїзну студію

10 років триденної війни, яка триває три сторіччя — із таким заголовком анонсували тему цьогорічного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Громадське радіо виступає інформаційним партнером фестивалю, а також готує виїзну студію.

21 Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у 2024 році відбудеться в Києві з 31 травня по 9 червня. У зв’язку з повномасштабним вторгненням Росії в Україну традиційні дати Фестивалю тимчасово перенесені, повідомили організатори.

Після завершення фестивалю Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України в межах Мандрівного фестивалю. Покази триватимуть від жовтня до грудня (включно).


Як це було минулого року? Громадське радіо з виїзною студією на Docudays UA

Фото з виїзної студії Громадського радіо на Docudays UA 2023 року

Організатори Docudays UA так описують цьогорічну тематику:

«З історією в людства досить непрості стосунки. Як тільки її не уявляли. І як пряму лінію подій, логіка яких підкоряється вищим силам, і як застиглий коловорот одного й того самого, що повторюється із кожним сходом сонця та кожною весною. Гегель казав, що історія повторюється двічі — спочатку як трагедія, потім як фарс; постструктуралісти сумно відповідали, озираючись із сучасних реалій, — навпаки: спочатку як чийсь жарт, а потім як трагедія. Історію перевідкривали, переписували, в ній сумнівалися, її доводили і перетворювали на туристичний бізнес. Історію навіть оголосили завершеною — у 90-х, після розвалу радянського союзу, Френсіс Фукуяма обнадійливо дивився в майбутнє, в якому більше не буде глобальних війн, а відтак і історія як низка ідеологічних протистоянь, мовляв, закінчилася. Спойлер: згодом Фукуяму назвали футурологом, який в усьому помилився.

У певному сенсі, нам пощастило жити в часи, коли всі ці контроверсійні погляди і ставлення до історії часто киплять в одному котлі. Україна стала місцем, де одночасно оприявнюються й повторюваність історії, та її невивчені уроки; і химерний косплей на трагедії минулого, та чиїсь жарти, що перетворюються на історичні вибори; та історична тяглість боротьби, і повна відсутність будь-якої детермінованості та історичних гарантій на майбутнє — крім власної відповідальності кожного/-ї будувати це майбутнє своїми силами. «Ніколи знову!» — кричали одні десятки років після Другої світової. «Але це вже відбувається знову» — казали ми, коли на Україну полетіли російські ракети. «Війна триває вже два роки», — кажуть одні. «Десять років», — зауважують інші. Історики/-ні зітхають, рахуючи століття. Як у цьому нашаруванні не розгубити історичну пам’ять і побудувати майбутнє, притягнути до відповідальності російських загарбників і забезпечити нову архітектуру безпеки для себе?

Кіно, звісно, не може й не мусить надавати відповіді на всі ці питання, але може допомогти висвітлити важливі траєкторії, за якими можуть розвиватися різні події та ми самі, окреслити важливі поля, довкола яких потрібно зосередити увагу, дискусії й зусилля. У цьогорічній центральній тематичній програмі ми спробували поєднати ці напрями й площини, розмірковуючи над культурою пам’яті перед обличчям війни і глобальної крихкості світу».